КІНЕМАТОГРАФ ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ПАМ'ЯТІ: ПЕРСПЕКТИВИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ПРОТИСТОЯННЯ 1942–1947 РР.

Анотація

Дослідження присвячено ролі кінематографа у формуванні історичної пам’яті та впливу фільмів на польсько-українські відносини в контексті подій Другої світової війни та періоду після неї. Однією з головних проблем є різні національні наративи, які відображаються в кіно і можуть поглиблювати міждержавні конфлікти. Автор розглядає вплив кіно на суспільне сприйняття історичних подій, формування або спотворення колективної пам'яті на прикладі згаданого конфлікту. Основна методологічна основа дослідження базується на концепції конструктивізму та теорії «протезованої пам'яті» Елісон Ландсберг, яка пояснює, як через медіа, включаючи кіно, індивіди можуть інтегрувати чужий досвід у власну ідентичність. Дослідження показує, що кіномистецтво може слугувати інструментом політичного впливу, конструюючи/реконструюючи історичну пам’ять, і змінювати сприйняття іншої нації. Так, у Польщі документальні фільми активно використовуються для формування державної політики пам'яті. В Україні ж розвиток національного кіно відбувався повільніше, що частково пов’язано із впливом радянського минулого і перенасиченням медіапростору російським контентом, що припинилося лише після 2014 р. Прикладом ролі кіно в загостренні конфлікту є фільм Войцеха Смажовського «Волинь», який представив українців у негативному світлі, що призвело до напруження між країнами. Водночас українські кінопроєкти, такі як «Століття Якова», прагнуть показати більш збалансоване бачення історичних подій або ж дистанціюватися від них. Робота також аналізує фільми, що сприяють діалогу між країнами, як-от «Рубіж. Грубешівська операція» та «Сад дідуся», які намагаються подолати стереотипи та знайти точки порозуміння. Дослідження підкреслює важливість відповідального підходу до створення фільмів, оскільки кінематограф може не лише інформувати, а й формувати суспільні настрої та міждержавні відносини.