Міжнародні та політичні дослідження

ІНСТРУМЕНТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЦИФРОВОЇ ДИПЛОМАТІЇ ВЕЛИКОГО ГЕРЦОГСТВА ЛЮКСЕМБУРГ

О. З. Анісімович-Шевчук — 2024-12-04

У статті аналізується одна з найменших держав Європейського Союзу – Велике Герцогство Люксембург. Наголошується на ролі Люксембургу у формуванні міжнародної політики, зокрема вмінні цієї держави вибудовувати регіональну політику Європи та при цьому врахувати власні інтереси. Аналізуються праці дослідників, які присвятили свої роботи вивченню політики Великого Герцогства. Окрему увагу зосереджено на особливостях формування іміджу цієї європейської держави та зроблено акцент на ролі інформаційно-комунікаційних технологій, які активно залучаються сьогодні в дипломатичну практику. Аналізуються особливості цифрової дипломатії та її ключових інструментів, які активно використовуються на міжнародній арені. Зазначається, що цифрова дипломатія як напрям публічної дипломатії («м’якої сили») сприяє формуванню позитивного іміджу держави, що активно залучає сучасні інформаційно-комунікаційні технології, які сприяють поширенню повідомлень про державу на міжнародній арені. Виокремлюються такі інструменти цифрової дипломатії, як соціальні мережі, вебсторінки урядових структур, посольств, консульств, електронні (віртуальні) посольства, платформи, що активно використовуються Великим Герцогством Люксембург. Наголошується на різноманітності сторінок соціальних мереж, які свої повідомлення формують відповідно до держави, на яку поширюється інформація. Саме адаптація повідомлення до закордонної аудиторії, на яку поширюється інформація, сприяє кращому її сприйняттю. Акцентується увага на тому, що Люксембург був першою державою світу, яка відкрила електронне посольство та надалі підтримує ідеї щодо цифровізації дипломатичної діяльності. Особливу увагу зосереджено на встановлених зв’язках Великого Герцогства Люксембург з Україною. Згадано останню угоду між нашими державами щодо захисту кіберпростору України та надану допомогу з боку Люксембургу з питань безпеки.

ВИЗНАЧЕННЯ ПРІОРИТЕТІВ СТІЙКОСТІ В МЕЖАХ СХІДНОГО ПАРТНЕРСТВА

Н. А. Вінникова — 2024-12-04

У дослідженні розглядається еволюція Східного Партнерства крізь призму концепції стійкості. Вторгнення РФ в Україну в 2022 р. різко загострило безпекову ситуацію у регіоні, виявивши невідповідність між початковими цілями Східного Партнерства побудови зони безпеки та процвітання в найближчому оточенні та наявною ескалацією загроз безпеці. Використовуючи тристоронню методологічну основу дослідження стійкості: поглинання, адаптації і трансформації, це дослідження оцінює розвиток Східного Партнерства. Джерельною базою дослідження є нормативно-правове забезпечення політики Східного Партнерства включно з динамікою двосторонніх форматів між ЄС та країнами-партнерами. Регуляторне забезпечення концепції стійкості в межах зовнішньої політики Європейського Союзу послугувало методологічною основою для оцінювання політики Східного Партнерства. Результати дослідження виявили, що попри значний тиск зовнішніх чинників Східне Партнерство продемонструвало обмежені можливості на стадії «адаптації» для забезпечення стійкості. Регіональний узгоджений підхід спочатку суперечив різноманітності інтересів і потреб учасників Східного Партнерства. Конфлікти, спровоковані Росією (заморожені й ті, що тривають), продовжують дестабілізувати регіон і спричиняти загрози безпеці. Хоча в межах Східного Партнерства ці виклики визнаються, у формуванні та реалізації програмної політики вони ігноруються. Окрім того, без створення міцної інституційної основи Східному Партнерству бракує потенціалу багатосторонніх засобів для підтримки своїх цілей. У статті наголошено на нагальній необхідності фундаментальних змін у Східному Партнерстві з фокусом на безпекових викликах регіону та сприянні довготривалій стійкості. Зовнішня політика Європейського Союзу дедалі більше визначається екзистенційними загрозами, а не геополітичними амбіціями. На тлі наявних безпекових загроз регіону, справжньої стійкості можна досягти шляхом трансформації Східного Партнерства на міцну інституційну багатосторонню структуру.

КІНЕМАТОГРАФ ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ПАМ'ЯТІ: ПЕРСПЕКТИВИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ПРОТИСТОЯННЯ 1942–1947 РР.

О. О. Зарічняк — 2024-12-04

Дослідження присвячено ролі кінематографа у формуванні історичної пам’яті та впливу фільмів на польсько-українські відносини в контексті подій Другої світової війни та періоду після неї. Однією з головних проблем є різні національні наративи, які відображаються в кіно і можуть поглиблювати міждержавні конфлікти. Автор розглядає вплив кіно на суспільне сприйняття історичних подій, формування або спотворення колективної пам'яті на прикладі згаданого конфлікту. Основна методологічна основа дослідження базується на концепції конструктивізму та теорії «протезованої пам'яті» Елісон Ландсберг, яка пояснює, як через медіа, включаючи кіно, індивіди можуть інтегрувати чужий досвід у власну ідентичність. Дослідження показує, що кіномистецтво може слугувати інструментом політичного впливу, конструюючи/реконструюючи історичну пам’ять, і змінювати сприйняття іншої нації. Так, у Польщі документальні фільми активно використовуються для формування державної політики пам'яті. В Україні ж розвиток національного кіно відбувався повільніше, що частково пов’язано із впливом радянського минулого і перенасиченням медіапростору російським контентом, що припинилося лише після 2014 р. Прикладом ролі кіно в загостренні конфлікту є фільм Войцеха Смажовського «Волинь», який представив українців у негативному світлі, що призвело до напруження між країнами. Водночас українські кінопроєкти, такі як «Століття Якова», прагнуть показати більш збалансоване бачення історичних подій або ж дистанціюватися від них. Робота також аналізує фільми, що сприяють діалогу між країнами, як-от «Рубіж. Грубешівська операція» та «Сад дідуся», які намагаються подолати стереотипи та знайти точки порозуміння. Дослідження підкреслює важливість відповідального підходу до створення фільмів, оскільки кінематограф може не лише інформувати, а й формувати суспільні настрої та міждержавні відносини.

ЕКОНОМІЧНЕ ТРАНСФОРМУВАННЯ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ КРАЇН ЗАХІДНИХ БАЛКАН ПІСЛЯ 2008 РОКУ

І. О. Ільченко — 2024-12-04

У статті вибрано два кейса для дослідження – Албанія та Чорногорія, які всередині Західних Балкан (далі – ЗБ) є найбільш несхожими, тобто дають уявлення про різницю між окремими країнами, але також і про спільні риси групи. Метою дослідження є визначення ключових проблем економічної трансформації посткомуністичних країн Західних Балкан після початку світової економічної кризи. Глобальна фінансова криза 2008–2009 рр. вплинула на більшість торговельних партнерів країн ЗБ, що, своєю чергою, вплинуло на експорт та імпорт. Навіть у високорозвинутій Словенії після незначного відновлення темпів зростання в 2010–2011 рр. режим бюджетних скорочень та несприятлива економічна ситуація в ключових країнах-партнерах призвели до другої хвилі кризи. Глобальна фінансова криза поклала кінець албанській моделі зростання, заснованій на внутрішньому попиті. Серед причин економічного спаду в 2012–2013 рр. також були дефіцит бюджету і зростання державного боргу на тлі зростання процентних ставок, пов'язаного з борговою кризою, у тому числі в Греції та інших країнах ЄС. Незважаючи на те що Албанії вдалося уникнути рецесії, криза призвела до зменшення грошових переказів та інших потоків, що, своєю чергою, сприяло нижчому зростанню, особливо в будівельному секторі, який із тих пір зазнав різкого спаду. Маючи тісні зв’язки з грецькою та італійською економіками через експорт, грошові перекази та фінансові потоки, Албанія понесла на себе основний тягар кризи державного боргу Єврозони. У країнах ЗБ імпорт перевищує експорт, тобто вони є здебільшого імпортерами товарів. Узагалі країни ЗБ хоча і з різними розмірами імпорту, але мають майже однакову тенденцію показника. Ще однією сталою тенденцією є зменшення припливу прямих інвестицій, що пов’язано з поступовим самостійним розвитком та укріпленням національних економік. Незважаючи на поширену думку, приплив ПІІ та кошти ЄС не можуть повністю гарантувати стабільне економічне зростання та розвиток країн ЗБ. Іноземні інвестори переважно інвестують у сектори економіки, які вже достатньо врегульовані, з добре розвиненою інфраструктурою, вони не зацікавлені у фінансуванні промислових і виробничих потужностей. Підтримка економічного відновлення, яке триває, потребує подальших зусиль щодо реформування та усунення макроекономічних недоліків у державних фінансах і фінансовому секторі. За допомогою програми Міжнародного валютного фонду країни ЗБ почали консолідувати свої державні фінанси, а відповідна пом’якшувальна монетарна політика підтримала економічне піднесення. Було започатковано деякі важливі для бізнесу реформи, такі як комплексна перебудова системи правосуддя. Тим не менше тривалі макроекономічні недоліки та структурні перешкоди для зростання вимагають постійних зусиль для подолання ще невирішених проблем. Таким чином, процес євроінтеграції загрожує затягнутися через невідповідність економічних показників країн ЗБ стандартам ЄС.

РЕФОРМИ 2014–2024 РР. ЯК ІНДИКАТОРИ СПРОМОЖНОСТІ ТА ЛЕГІТИМНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ

Н. В. Кононенко — 2024-12-04

Стаття аналізує діяльність українських урядів у період 2014–2024 рр. у контексті складних політичних та соціально-економічних викликів, спричинених військовою агресією Росії проти України, яка розпочалася у 2014 р. і переросла у повномасштабну війну в лютому 2022 р. Основна увага приділяється впливу війни на державне управління, зокрема на інституційну спроможність уряду, що в умовах військових дій вимагала високого рівня легітимності, ефективності та інклюзивності. У статті розкривається, що розвиток демократичних інституцій був ускладнений не лише війною, а й суперечливими конституційними нормами, які послаблювали урядову суб’єктність та ефективність. Відсутність чітких правових механізмів не давала змоги уряду повноцінно реалізовувати свої функції, що спричинило дефіцит довіри суспільства до урядів і призвело, не в останню чергу, до неефективного управління та корупції. Особлива увага приділяється аналізу конституційних вад, що створюють умови для концентрації влади навколо інституції президента. Авторка підкреслює, що діючий конституційно-правовий механізм в Україні не забезпечує достатнього захисту уряду з боку парламенту, що призводить до дисбалансу між виконавчою та законодавчою гілками влади, а також до слабкості судової системи. Висновки статті акцентують на необхідності закріплення в законодавстві норм, які забезпечать ефективне функціонування уряду, а також на ризиках реформ, що проводяться без трансформації конституційного дизайну України. Авторка наголошує на важливості розпочати професійний діалог щодо необхідних конституційних змін для забезпечення реальної інституційної спроможності уряду та всієї системи публічної влади.

ПРОБЛЕМА НЕЛЕГАЛЬНОЇ МІГРАЦІЇ У ЄС: СПРОБА ВИРІШЕННЯ ЧЕРЕЗ ФОРМУВАННЯ ДВОСТОРОННІХ УГОД

Ю. І. Майстренко — 2024-12-04

Протягом останніх десятиліть проблема нелегальної міграції та контролю міграційних потоків залишалася складною та вимагала скоординованих дій для її вирішення. Особливо гостро це питання стоїть у Середземноморському регіоні. Зазначений регіон включає як держави, які є членами ЄЄ, так і держави, котрі поглинули конфлікти, війни та політична нестабільність. Відповідно, потік людей іде саме з «неблагополучних країн регіону» до європейських. Низка країн виступає не лише джерелом міграції, а й країнами-транзитерами. Загалом Середземноморський регіон являє собою мережу шляхів, через які мігранти намагаються досягнути європейських країн, у яких вони вбачають запоруку стабільного та безпечного життя. Протягом останнього десятиліття Європейський Союз відчув кризові явища, які були пов’язані з неконтрольованими потоками нелегальних мігрантів. Слід зазначити, що не всі країни – члени ЄС однаково відчули «натиск» із боку потоку біженців, переважно «страждали» країни «першого в’їзду». ЄС робив спроби регулювати потік нелегальних мігрантів неодноразово, укладалися двосторонні угоди з африканськими країнами, щоб «зупиняти» потік людей за межами ЄС. Але враховуючи революції та війни, які мали місце в регіоні, уряди країн уже не могли виконувати свої зобов’язання за угодами. Політика ЄС в останні кілька років відзначається черговими спробами зупинити нелегальних мігрантів за межами Європейського Союзу. У рамках політики екстерналізації міграційного контролю було укладено чергові двосторонні угоди. Європейськими партнерами, відповідно до угод, укладених у 2023 та 2024 рр., виступили Туніс, Мавританія та Єгипет. Спільним у цих угодах є те, що Європейський Союз пропонував фінансову підтримку зазначеним країнам в обмін на допомогу у вирішенні проблеми нелегальної міграції.

ПОЛІТИКА КОНФЛІКТНОСТІ ГРЕЦІЇ: ГЕОПОЛІТИЧНІ ВИКЛИКИ ТА РЕГІОНАЛЬНА СТАБІЛЬНІСТЬ

А. В. Малахіті — 2024-12-04

Стаття являє собою поглиблений аналіз міжнародних конфліктів, у яких бере участь Греція, із зосередженням на грецько-турецьких відносинах, кіпрському питанні та інших регіональних суперечках у Східному Середземномор’ї та на Балканах. Автори досліджують історичні витоки цих конфліктів, звертаючи увагу на події другої половини ХХ ст., що стали моментами загострення, зокрема кіпрський конфлікт 1974 р., який і досі залишається невирішеним. Дослідження також акцентує увагу на сучасних викликах і динаміці міжнародної політики в регіоні, які мають значний вплив на ситуацію у Східному Середземномор’ї та Південно- Східній Європі. Автори аналізують роль Греції у боротьбі за геополітичний вплив на Балканах, а також її політику щодо врегулювання конфліктів і підтримки регіональної стабільності. Стаття демонструє, як саме історичні та політичні наративи впливають на формування сучасної зовнішньої політики держави, а також на розвиток регіональної і міжнародної безпеки. Окрім того, розглядаються потенційні сценарії розвитку ситуації у регіоні, включаючи можливості для дипломатичного врегулювання, зміцнення альянсів та адаптацію до нових геополітичних реалій. Ураховуючи складність та багатовимірність конфліктів у цьому регіоні, дослідження підкреслює важливість багатостороннього підходу та активної участі міжнародних організацій для досягнення довготривалої стабільності.

РОЛЬ МІЖСЕКТОРАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ, ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА БІЗНЕСУ В ПРОЦЕСАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

О. М. Назарчук — 2024-12-04

У статті розглядається формат взаємодії між державними, громадськими та бізнес-інститутами в процесі інтеграції України до ЄС. Досліджено основні принципи комунікацій держави, громадянського суспільства та бізнесу в європейських державах, витоки міжсекторальної співпраці після здобуття незалежності та їхні особливості у контексті подолання поставторитарної спадщини обмеженості й формальної участі третього сектору в будь-яких державотворчих процесах. З’ясовано основні напрями, досягнення й суперечності такої співпраці, її характерність на сучасному етапі. Міжсекторальна взаємодія була неефективною через обмежені інституційні та фінансові можливості впливу громадянського суспільства на ухвалення рішень, а також через неформальні, часто деструктивні, механізми взаємозв’язку влади й представників великого бізнесу. Найчастіше співпраця держави, громадськості та бізнесу активізувалась у кризові моменти історії України. У такі періоди громадський сектор проявляв вищу гнучкість та адаптивність, а тому компенсував слабкість держави, виступав каталізатором прогресивних змін. Безперечним досягненням є сформована нормативна база залучення громадських організацій загалом до управління державою та до сприяння й контролю за євроінтеграційними процесами зокрема. Сформульовано рекомендації щодо поглиблення міжсекторальної взаємодії у сфері євроінтеграції, зокрема подальша розбудова мережі впливових і дієвих громадських організацій, активніше залучення незалежних представників бізнесу до фінансування й підтримки державних і громадських проєктів, стимулювання співпраці у конкретних галузях суспільного життя, а також на регіональному та локальному рівнях.

ВІД ЗАБУТТЯ ДО ВИЗНАННЯ: ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИК ПАМ'ЯТІ У ЄВРОПІ

М. О. Петраков — 2024-12-04

У статті розглядаються еволюційні зміни національних та європейських політик пам’яті – від концепції «забуття» до «культури пам’яті» з урахуванням різних історичних та політичних контекстів. Спочатку акцент робиться на постколоніальних питаннях у країнах ексєвропейських імперій, таких як Франція, Бельгія і Німеччина, та законодавчих ініціативах щодо визнання колоніальних злочинів і відшкодування жертвам. Європейські інституції активно підтримували цю політику репарацій, закликаючи держави-члени до публічних вибачень та повернення артефактів, украдених під час колоніального періоду. Водночас Іспанія демонструє особливий підхід до політики пам’яті, зосереджуючись на власному болісному минулому – громадянській війні та диктатурі Франко. Закон про історичну пам'ять 2007 р. та Закон про демократичну пам'ять 2022 р. стали важливими кроками у визнанні й відшкодуванні жертвам політичного насильства. Проте реалізація цих законів стикається з опором правих партій і неоднорідністю регіональних політик. Дослідження також підкреслює важливість визнання і криміналізації комуністичних злочинів у країнах Східної Європи, таких як Чехія і Литва. Ці країни прийняли законодавство, що класифікує злочини комуністичних режимів як злочини проти людяності, відображаючи їхній процес декомунізації. Важливим аспектом статті є глобальний контекст правосуддя перехідного періоду, що включає досвід країн Латинської Америки та Європи. Дослідження підкреслює, що процеси правосуддя перехідного періоду не завершуються лише відновленням демократії, а є постійним проєктом, який охоплює різні аспекти історичної пам’яті. Закони пам'яті у Європі показують новий підхід до врегулювання конфліктів і політичного насильства. Вони не лише зосереджуються на припиненні конфліктів, а й включають судову реабілітацію та вшанування пам'яті жертв. Наприклад, в Іспанії нові закони про пам'ять підкреслюють важливість визнання історичної несправедливості і відновлення справедливості через механізми відшкодування та реабілітації жертв диктатури. Таким чином, стаття висвітлює складний процес формування політик пам'яті у Європі, відображаючи різноманітність підходів та викликів у різних країнах та їхній вплив на сучасну європейську ідентичність.

РЕФОРМУВАННЯ ВИБОРЧИХ ПРОЦЕДУР ЄВРОПАРЛАМЕНТУ В УМОВАХ КРИЗИ ЛЕГІТИМНОСТІ

Ю. С. Прокопенкo — 2024-12-04

Стаття аналізує правові та інституційні аспекти формування та розвитку виборчої системи до Європейського Парламенту, ураховуючи виклики щодо її ефективності, легітимності та репрезентативності. Правову основу виборчих процедур становлять статті установчих договорів ЄС, Хартія основних прав та законодавчі акти, зокрема Директива Ради 93/109/ЄС та її поправки. Основні проблеми включають різноманітність виборчих систем у державах-членах, низьку виборчу активність, міжнаціональну різноманітність, транснаціональне представництво та прозорість виборчих процесів. Пропорційне представництво є основною виборчою системою, але існують значні відмінності у її реалізації, включаючи можливість преференційного голосування. Важливим аспектом є впровадження єдиних стандартів для виборів, що сприяють демократичності та забезпеченню представництва громадян ЄС. Зусилля щодо реформування виборчих процедур, зокрема введення обов'язкових виборчих порогів, спрямовані на підвищення ефективності та легітимності виборів. Стаття також розглядає історичні аспекти формування Європарламенту, роль ключових засновників, таких як Жан Моне та Альтеріо Спінеллі, а також аналізує роботу сучасних авторів у цій сфері. Зміни до виборчого законодавства, включаючи Рішення Ради 2018/994, вимагають забезпечення достовірності результатів, таємності голосування та захисту персональних даних. Виборчий процес також включає питання несумісності посад та забезпечення балансу між національними та європейськими інтересами. Проблеми демократичної легітимності, функціональної ефективності та міжінституційних відносин залишаються актуальними для подальшого розвитку Європарламенту як центрального органу європейської демократії та інтеграції.

ДИНАМІКА КОЛАБОРАЦІЙНИХ ПРАКТИК НАТО КРІЗЬ ПРИЗМУ НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

А. О. Сичова — 2024-12-04

Непослідовність у глобальному лідерстві низки потужних гравців, зростаюча стратегічна конкуренція за ресурси та посилення реваншистських настроїв негативно вплинули на стабільність багатополярного світу, посиливши розриви у структурі міжнародних організацій і загальмувавши процес прийняття рішень та інституційні реформи. Полісуб’єктність сучасної геополітики характеризується зростаючою залежністю від гнучких, часто спеціально створених груп стейкхолдерів, що додає громіздкості та хаотичності класичним багатостороннім платформам. Натомість мінілатеральні угоди дають змогу учасникам зі спільними інтересами та цінностями обійти бюрократичні перепони і вирішити питання загального занепокоєння форсованими темпами. Така тенденція змушує переосмислити концепцію партнерства не лише з прагматичного погляду, а й із позиції інституціоналізації наявних практик, закріплення принципів співпраці та їх подальшої імплементації. У статті аналізується специфіка відтворення колабораційного партнерства у військово-оборонній галузі, зокрема через нормативно-правові рамки співпраці, відносно спеціалізованої безпекової платформи НАТО. Як аналітичний інструментарій авторка використала: 1) контент-аналіз стратегічних документів НАТО – для відслідковування еволюції підходів до співпраці через частоту та зміну семантичних кодів; 2) концепцію шляху залежності Д. Норта – для відтворення циклічності певних алгоритмів дій; 3) транснаціональний підхід із інтертемпоральної перспективи – для виокремлення крос-просторів спільної взаємодії та моделювання авторської платформи.

ЄВРОПЕЙСЬКА МЕМОРІАЛЬНА ПОЛІТИКА КРІЗЬ ПРИЗМУ ПОПУЛІСТСЬКИХ ТА КОНСЕРВАТИВНИХ РУХІВ: КРИТИКА І ВИКЛИКИ

Ю. В. Узун — 2024-12-04

Статтю присвячено детальному аналізу впливу популістських і консервативних рухів на європейську меморіальну політику. Мета статті полягає у розкритті того, як ці політичні течії формують критику офіційних наративів і політик пам’яті в Європі, та вивченні викликів, які вони ставлять перед національними і європейськими дискурсами пам’яті. Аналіз охоплює два основних аспекти: критичний погляд на концепти «європейської спадщини» і «культурного ідентифікаціонізму» та вплив цих поглядів на сучасну меморіальну політику. У статті розглядаються конкретні приклади, зокрема як правопопулістські ідеї спотворюють європейську спадщину шляхом ностальгії за «старою Європою». У цьому контексті акцентується на ігноруванні колоніального минулого та спрощенні наративів про колоніальне насильство і Голокост. Оцінюється, як ці ідеї використовуються для підтримки націоналістичних наративів, що ставлять під сумнів мультикультурний підхід Європейського Союзу та політики пам’яті. Стаття також аналізує, як популістські та консервативні рухи критично ставляться до ЄС, уважаючи його «спілкою банкірів» і «примусовим плавильним котлом», що нав’язує політику мультикультуралізму та прийняття мігрантів. Розглянуто, як ці рухи, включаючи Національне об’єднання Марін Ле Пен і «Золоту Зорю» в Греції, виступають за повернення національного суверенітету та збереження культурної ідентичності на основі європейської спадщини, яка, на їхню думку, не має нічого спільного з ЄС. Окрема увага приділяється поняттю «нового расизму» або «культурного расизму», що характеризується відмовою від біологічних ієрархій і натомість акцентує культурні відмінності як підставу для виключення мігрантів. Аналізується, як правопопулістські ідеї виправдовують культурну неспівмірність як загрозу європейській ідентичності, тоді як нові праві ідеологи просувають концепцію етнорегіоналізму, що базується на культурному диференціалізмі і заперечує мультикультуралізм. Завдяки всебічному аналізу стаття має на меті розкрити трансформацію європейської меморіальної політики під впливом популістських і консервативних тенденцій та оцінити їхні наслідки для європейської політики пам’яті й ідентичності.

ПОСТКОЛОНІАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В УКРАЇНІ: ЕСТЕТИЧНИЙ ДИСКУРС МІСЬКИХ ПРОСТОРІВ

О. Ю. Хорошилов — 2024-12-04

Статтю присвячено дослідженню проблеми естетичного супроводу процесу деколонізації як одного з провідних трендів внутрішньополітичного життя сучасної України. Об’єктом визначено урбаністичні простори країни, у локаціях яких здійснюються трансформації, спрямовані на реінтерпретацію минулого суспільства та визначення ціннісних засад його модерного існування. В основі авторської концепції знаходиться комунікативна парадигма інтерпретації архітектури (окремих будівель та їх ансамблів) як невербальних текстів-символів – засобів політичної комунікації, соціалізації громадян та легітимації правлячого режиму. Реалізація зазначених функцій здійснюється за рахунок експресії естетичного оформлення інтер’єрів та екстер’єрів «будівель влади» й об’єктів комеморації. Констатовано, що провідними акторами здійснюваних перетворень виступають тандеми місцевих політичних і творчих еліт, які визначають за допомогою здійснюваних перетворень (демонтаж пам’ятників і символів колоніального панування, перейменування топонімів) конфігурації колективних ідентичностей територіальних громад. Продемонстровано суперечності процесу естетичної реінтерпретації міських просторів на прикладі м. Одеси. Визначено, що особливостями політико-естетичного дискурсу в Україні є: ретроспективність, домінування етнографічних штампів та моностилістика символічно навантажених об’єктів. Обґрунтовано ідею необхідності оновлення концепції естетичного супроводу процесу деколонізації. Її основна фабула має ґрунтуватися на творчому осмисленні актуальних викликів та завдань українського «інтеграторського проєкту», адекватно відповідати культурним тенденціям сучасності та стилістичним уподобанням молодої генерації громадян. Одним із центральних сюжетів тут мусить постати вшанування військової звитяги як колективної дії українського громадянського загалу у справі відсічі російської агресії.

«М’ЯКА СИЛА» ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ РЕСУРС ТА ІНСТРУМЕНТ ВПЛИВУ НА МІЖНАРОДНІ ПРОЦЕСИ: ДОСВІД США

І. В. Жеребятнікова — 2024-12-04

Статтю присвячено питанням сутності «м’якої сили» як стратегічного напряму політики. Головною ознакою «м’якої сили» є здатність країни формувати світову громадську думку шляхом популяризації власних цінностей, національних культурних традицій, досягнень у сфері науки та освіти. Традиційна стратегія «м’якої сили» вважається американською. Основним ресурсом «м’якої сили» Америки є привабливість американської культури та американського способу життя. «М’яка сила» Америки полягає у здатності досягати цілей шляхом залучення та переконання, що має вирішальне значення для ефективної зовнішньої політики та успішної глобальної торгівлі. Метою статті є дослідження «м’якої сили» США як стратегічного ресурсу та інструменту впливу на міжнародні процеси. Методологічним базисом дослідження є теоретичні та емпіричні методи – збирання й порівняння інформації, а також комплексні методи аналізу, синтезу та узагальнення. Теоретичною основою статті слугують праці вітчизняних та закордонних науковців. Визначено, що стратегічні напрями «м’якої сили» для США включають культурну дипломатію, економічний розвиток через міжнародну торгівлю та інвестиції, підтримку демократії та прав людини. Ці підходи спрямовані на посилення впливу й привабливості США на світовій арені. Зазначено, що «м’яка сила» США часто вважається важливим складником міжнародних процесів. За допомогою таких елементів, як культура, цінності та дипломатія, США можуть переконати інших у справедливості своїх методів без застосування сили чи примусу. Як правило, США використовують свою «м’яку силу» для розвитку відносин, сприяння співпраці та просування своїх цілей на світовій арені. В епоху глобалізації та посилення конкуренції сил інструментарій «м’якої сили» є важливим складником зовнішньополітичної сили країни, яка визнана сучасним еквівалентом великої держави. Сьогодні «м’яка сила» має першочергове значення для глобальних соціальних, політичних, економічних і культурних зусиль.

ФІЛОСОФІЯ ВІЙНИ ЯК АКТУАЛЬНА СВІТОГЛЯДНА ПРОБЛЕМА

Є. С. Огаренко — 2024-12-04

Із початком військової агресії Росії в Україну війна перестала бути для українців лише політичним явищем, але набула для нас і світоглядного значення. Навіть у пересічних громадян виникають питання, які нещодавно могли б показатися парадоксальними. А саме: як у якості агресора опинилася держава, яка була одним із гарантів суверенності і безпеки України ? як агресором стала держава, що як правонаступниця колишнього СРСР була найбільш постраждалою від фашистської агресії державою під час Другої світової війни? Не сподіваючись дати вичерпну відповідь на зазначені питання, автор статті робить спробу визначити філософські засади, світоглядні підходи до розуміння війни як соціального явища, зокрема значення світ-системної методології для розуміння еволюції поглядів на сутність військових конфліктів, визначення критеріїв справедливої-несправедливої війни. Акцентується увага на тому, що ні комуністична, ні ліберальна ідеологія не витримали перевірку часом стосовно власних антивоєнних настанов. «Холодна війна» між двома ідеологічно протилежними системами не позбавила людство від «гарячих війн», хоча дещо змінила їх геополітичну локацію. Ще на початку 60-х років ХХ ст. консервативний німецький філософ К. Шмітт передбачав таку можливість, пояснюючи це тим, що ядерна зброя потрібна державам не для того, щоб узагалі позбавитись військових конфліктів у світі, а для того, щоб ініціювати і контролювати військові конфлікти «малої інтенсивності». Дослідник цього поняття М. ван Кревельд називає серед основних рис таких конфліктів таке: у них рідко з обох сторін беруть участь регулярні армії, а переважно партизани, терористи, громадянське населення, включаючи жінок і дітей. Стосовно подальшої еволюції відносин між державою і збройними формуваннями М. ван Кревельд робить припущення, що сучасні держави або опанують конфлікти низької інтенсивності, або зникнуть. Серед критеріїв справедливості-несправедливості війни, зокрема російської агресії проти України, важливо враховувати не лише правовий аспект, а й морально-психологічний, який М. Ван Кревельд визначає як єдиний можливий критерій справедливих воєн, а саме «війна за виживання».

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА В КОНТЕКСТІ СВІТСИСТЕМНИХ ЗМІН XXI СТОЛІТТЯ: ДОСВІД МЕТОДОЛОГІЇ І. ВАЛЛЕРСТАЙНА

В. В. Попков — 2024-12-04

Статтю присвячено розгляду проблеми російсько-української війни в контексті глобальних змін першої чверті XXI ст. Безпосередньою методологічною основою дослідження є теорія світ-системного аналізу, методи історизму та компаративістики. Новизна статті полягає у порівнянні еволюції світ-системних процесів (середина XV – перша чверть XXI ст.) з динамікою світових воєн (від Тридцятилітньої війни 1618–1648 рр. до холодної війни 1946–1991 рр.). Автори висунули гіпотезу, що ці війни є тригерами саморозвитку світ-системи, фазами руйнування попередніх світових порядків і становлення нових. Кожен світовий порядок фіксує певний апгрейд у розвитку світ-системи. Це Вестфальський, Паризький, Віденський, Версальський та Ялтинсько-Потсдамський світопорядки. Системний збій у зміні світових порядків розглядається як одна з причин російсько-української війни. Звертається увага на те, що холодна війна, яка призвела до розпаду СРСР і змінила фактичний стан речей, тим не менше не закріпила ці результати в нормах нового світового порядку. Таким чином, сформувалася ситуація геополітичної невизначеності, чим і скористалася Росія. У статті також обговорюється позиція І. Валлерстайна щодо «кінця світу, яким ми його знаємо», позначеного смугою військових зіткнень з усіма ознаками глобальної «Тридцятилітньої війни». У статті також розглядаються його сценарії ймовірного глобального майбутнього в «постліберальну епоху».

ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО ПОПИТУ: ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ТА ІНТЕГРАЛЬНІ КОМПОНЕНТИ

І. В. Симисенко — 2024-12-04

У статті проаналізовано процес формування політичного попиту, який визначається складною взаємодією соціальних, психологічних і політичних чинників. Систематизовано три основні компоненти, що впливають на політичний попит: ідентичність, емоції та ефективність. Продемонстровано, що ці компоненти є ключовими елементами, які формують політичну поведінку громадян у сучасному суспільстві. Доведено, що ідентичність відіграє фундаментальну роль у формуванні політичного попиту, задаючи рамки для прийняття політичних рішень та визначаючи простір для політичної дії. Переосмислено поняття множинних ідентичностей, підкреслено їхній вплив на політичну активність та можливу поляризацію суспільства. Описано, як політизована ідентичність створює умови для мобілізації громадян, однак зазначено потенційні ризики, пов'язані з поляризацією, яка може призводити до радикалізації політичної участі. Емоційна компонента політичного попиту представлена як чинник, що впливає на мотивацію громадян до участі в політичних процесах. Систематизовано та описано три основні емоції: гнів, страх і обурення, які визначають політичну поведінку громадян. Продемонстровано, що гнів стимулює політичну активність, тоді як страх може пригнічувати її, а обурення виступає базовою емоцією, яка часто є предиктором політичних дій. Окрім того, доведено, що компонента ефективності визначає здатність громадян досягати своїх політичних цілей, використовуючи наявні ресурси та соціальні мережі. Переосмислено взаємозв’язок між ефективністю та емоційним станом громадян; показано, що низьке відчуття ефективності може викликати страх і уникання політичної участі, тоді як висока ефективність посилює гнів та стимулює до дій. Систематизовано структурні компоненти політичного попиту, а також виявлено їх функціональне навантаження. За результатом наукової розвідки представлено інтегральну пояснювальну модель формування політичного попиту.

СОЦІАЛЬНІ МЕДІА: ВИТОКИ ТА ЕВОЛЮЦІЯ

А. П. Швець — 2024-12-04

Розвиток цифрового суспільства безпосередньо пов’язаний із розвитком соціальних медіа, оскільки вони перетворилися на основне джерело отримання та поширення інформації. Від часу своєї появи вони перетворилися на потужний інструмент політичної комунікації, впливаючи на формування громадської думки, мобілізацію громадськості та політичні рухи, а також на процеси демократизації у сучасній державі. Мета статті полягає у розкритті та характеристиці основних етапів розвитку соціальних медіа. Визначена мета потребує висвітлення передумов виникнення соціальних медіа, визначення та характеристики етапів їх розвитку. Результати дослідження засвідчили, що з моменту виникнення соціальні медіа зазнали значної еволюції, перетворившись на невід’ємний складник життя сучасного суспільства. Початок історії соціальних медіа пов’язаний із появою перших комерційних онлайнових сервісів, таких як CompuServe, та систем електронних дошок оголошень (BBS). Перші ж власне соціальні мережі з’являються наприкінці 1990-х, зокрема Six Degrees, що дало змогу користувачам створювати профілі, додавати друзів та вести особисті блоги. Із розширенням використання можливостей Інтернету у 2000-х роках значно зростає кількість соціальних мереж і платформ, серед них – Friendster, MySpace, LinkedIn, Facebook, YouTube та Twitter. Водночас суттєво змінюється й спосіб спілкування та обміну інформацією. У 2010-х роках з’явилися нові платформи (Instagram, TikTok та ін.), які фокусуються на обміні візуальним контентом та інтерактивності. Соціальні медіа тепер є невід’ємною частиною повсякденного життя, впливають на особисте спілкування, інші медійні ресурси, бізнес, політику тощо. Сьогодні вони продовжують розвиватися, інтегруючи дедалі новіші технології, зокрема штучний інтелект та доповнену реальність, залишаючись динамічним і впливовим елементом сучасного суспільства.

ГЕОПОЛІТИЧНА КОНФРОНТАЦІЯ В АРКТИЦІ

А. Г. Гольцов — 2024-12-04

Статтю присвячено дослідженню сучасного геополітичного порядку в Арктиці, взаємовідносин між арктичними державами, процесів геополітичної конфронтації у регіоні. Нині посилюється роль природно-ресурсного потенціалу Арктичного регіону у світовій економіці. За умов потепління клімату зростає значення транспортних комунікацій у Північному Льодовитому океані. На початку ХХІ ст. циркумполярні держави стали висувати претензії щодо розширення меж підконтрольних їм континентальних шельфів. Між арктичними державами відбувається змагання за контроль над стратегічними природними ресурсами та перспективними транспортними шляхами. Регіональні інститути міжнародного співробітництва, зокрема Арктична рада, не мають достатньо ефективних засобів для захисту регіональної безпеки та забезпечення дієвого регіонального режиму, вирішення актуальних проблем. Геостратегія Росії в Арктиці націлена на розширення свого геополітичного простору, нарощування військового потенціалу, господарське освоєння арктичних територій, забезпечення одноосібної експлуатації Північного морського шляху. Китай заінтересований у реалізації проєкту «Полярний шовковий шлях», прагне до посилення своєї ролі в економічному освоєнні Арктики. Відносини між РФ та рештою арктичних держав різко загострилися внаслідок російської агресії проти України в 2022 р. Держави НАТО нарощують свої військові потенціали в Арктичному регіоні, спільно реалізовують геостратегію «стримування» РФ. Геостратегічні позиції НАТО в регіоні значно зміцнилися в результаті вступу до Альянсу Фінляндії та Швеції. Західні держави здатні до активізації регіонального співробітництва в політичній, економічній, правовій та інших сферах. Геополітичне протиборство та мілітаризація Арктики призвели до деструкції регіонального режиму. Cучасний геополітичний порядок в Арктиці найбільш адекватно відображається конфронтаційною моделлю.

МЕКСИКА ТА РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КОНФЛІКТ: ДУМКИ ПРО ДИПЛОМАТІЮ, НЕЙТРАЛІТЕТ ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Хосе Хоель Пенья Льянес — 2024-12-04

У статті аналізується позиція Мексики щодо російсько-українського конфлікту, наголошується на його правовому, дипломатичному та гуманітарному вимірах. Вихідним пунктом є порушення Росією міжнародного права, посилаючись на порушення Статуту ООН і міжнародного гуманітарного права. Окреслюється глобальна реакція, підкреслюється засудження та санкції з боку західних країн. Разом із тим відзначаються нюанси позицій Глобального Півдня, включаючи підхід Мексики, що характеризується стратегічним нейтралітетом. Незважаючи на засудження дій Росії, Мексика утримується від запровадження санкцій, зберігаючи політику невтручання та наголошуючи на гуманітарній допомозі. На цю позицію впливають історичні прецеденти, економічні міркування та внутрішньополітичні відносини Мексики. У статті також досліджуються потенційні зміни в позиції Мексики щодо російсько-українського конфлікту під час адміністрації Клаудії Шейнбаум, яка вступить на посаду 1 жовтня 2024 р. У статті робиться висновок, що, хоча відповідь Мексики є складною та багатовимірною, держава продовжує балансувати свої міжнародні зобов'язання із внутрішніми пріоритетами, висвітлюючи виклики сучасних міжнародних відносин.

СТРАТЕГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ НАТО 1999 РОКУ: ДИСКУСІЇ ЩОДО ЇЇ НАСЛІДКІВ ДЛЯ БЕЗПЕКИ ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН

О. І. Брусиловська — 2024-12-04

У статті досліджується Стратегічна концепція НАТО 1999 р. в контексті актуальних для НАТО характеристик викликів, ризиків та загроз, спричинених змінами міжнародного безпекового середовища, та заходи щодо забезпечення безпеки Альянсу. Проаналізовано вплив середовища міжнародних відносин на стратегію Альянсу. Розглянуто способи реагування НАТО, сформовані у трьох основоположних завданнях НАТО. Зроблено висновки щодо проблематичних питань, пов’язаних із даною Стратегічною концепцією, її плюси та мінуси, очевидні сьогодні, але непередбачені у 1999 р. Дискусії навколо Стратегії НАТО 1999 р. почалися відразу після її набрання чинності і досягли піку в 2009–2010 рр., що відбилося на численних наукових та політичних дискусіях. Висловлювалися сумніви, чи Стратегічна концепція підтверджує основну місію та цілі НАТО, зокрема ідею колективного захисту. У підсумку Стратегічна концепція 1999 р. мала деякі позитивні риси. Так, вона привела колективну оборону у відповідність багатьом вимогам, пов’язаним з операціями поза традиційною зоною відповідальності. Також Стратегія урахувала досвід НАТО, отриманий у ході проведення бойових дій у Сербії, Косово та Афганістані. Критерії членства в НАТО залишалися такими ж, як і раніше. Політика щодо України та Грузії полягала у тому, що вони можуть стати членами НАТО, якщо будуть досягнуті критерії Альянсу. Водночас у документі було закладено підвалини для майбутніх провалів політики НАТО, та залишилися лакуни у царині європейської безпеки. Наголошувалося, що НАТО буде прагнути подолати розрив між США, які виступають за переваги міжнародної ролі НАТО, і європейськими країнами, які хочуть, щоб організація зберегла свою традиційну оборонну спрямованість; цього не вдалося досягти навіть після початку повномасштабної агресії росії проти України. По-друге, Стратегія повинна була покращити відносини НАТО з росією, посилити їхню співпрацю в таких важливих для НАТО галузях, як протидія тероризму, кібератакам, поширенню ядерної зброї та посиленню ракетної небезпеки. Це було нереалістичним завданням через протидії з боку РФ, і деякі країни НАТО це розуміли від початку, але вони опинилися у меншості. Таким чином, у документі підкреслювалося, що головною загрозою для НАТО був Іран із його новим ракетним потенціалом. Але вже за кілька років стало ясно, що пріоритети НАТО були розставлені невірно, що російська загроза була сильно недооцінена, а розрив у позиціях держав-членів не дав змоги швидко відреагувати на мінливу міжнародну обстановку. Це призвело до важких наслідків для всієї європейської безпеки, тому що РФ була переконана у своїй безкарності за будь-яких умов.

ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА В КОНТЕКСТІ ГІБРИДНОГО КОНФЛІКТУ

М. О. Поправка — 2024-12-04

Гібридні конфлікти, які стали невід'ємною частиною сучасної геополітичної реальності, суттєво змінюють правила ведення війни, роблячи інформаційний складник одним із найважливіших аспектів боротьби за перевагу. У сучасному світі інформаційні війни стали потужним інструментом геополітичного впливу та маніпулювання суспільною свідомістю і громадською думкою. Інформаційна війна відрізняється від традиційних форм війни тим, що вона не обмежується фізичним знищенням противника, а спрямована на підрив морального духу, зміну політичного курсу, дестабілізацію соціальної ситуації або зміну світогляду. Це робить її особливо ефективною в умовах гібридних конфліктів, де фізичне протистояння може бути мінімальним або взагалі відсутнім. У статті розглядається роль інформаційної війни в умовах гібридних конфліктів, коли традиційні військові дії доповнюються комплексом нелінійних методів впливу, таких як економічні санкції, політичний тиск, кібератаки, дезінформаційні кампанії та пропаганда. Проаналізовано ключові стратегії та методи ведення інформаційних війн, їхній вплив на громадську думку, державні інститути та міжнародні відносини. Особливу увагу приділено вивченню прикладів із сучасної міжнародної практики, зокрема ролі інформаційних кампаній у конфліктах на пострадянському просторі. Розглянуто підходи до протидії інформаційним атакам у контексті захисту національної безпеки. Окрім того, проаналізовано методи виявлення та нейтралізації дезінформації, а також заходи з підвищення медіаграмотності населення як одного з важливих чинників протидії маніпулюванню громадською думкою. Розглянуто роль державних інституцій, медіа та громадянського суспільства у боротьбі з інформаційними атаками. Досліджено як технічні, так і соціальні підходи, що використовуються для захисту суспільства від маніпуляцій та дезінформації. Аналізуються передові технології, зокрема штучний інтелект, блокчейн, а також методи кібербезпеки, для виявлення та запобігання інформаційним атакам. Обговорюються стратегічні підходи, що сприятимуть ефективному реагуванню на нові виклики інформаційних війн.

РОСІЙСЬКИЙ ДР. СТРАНДЖЕЛАВ, АБО ЯК МОСКВА НЕ ПЕРЕСТАВАЛА ЛЮБИТИ БОМБУ: ПІДХІД РОСІЇ ДО СТРИМУВАННЯ

П. А. Сіновець — 2024-12-04

Протягом останнього десятиліття міжнародна система безпеки переживала кризу, найбільше загострення якої відбулося, коли Росія почала збройну агресію проти України, країни, якій гарантувався захист згідно з Будапештським меморандумом 1994 р. Ця подія призвела до серйозних змін у ролі ядерної зброї у глобальних відносинах, викликаючи дискусії про перегляд ядерних стратегій і використання ядерного стримування як інструменту політики. Росія відкрито заявила, що традиційне ядерне стримування більше не є ефективним, і розглянула можливість зниження ядерного порогу, щоб відновити довіру до свого стримування. Ця стаття має на меті визначити, чи є ця потенційна зміна ядерної стратегії Росії рухом до ядерної ескалації чи просто спробою посилити її можливості стримування. Дослідження базується на теорії ядерного стримування, зосереджуючись на надійності, рішучості, переконливості та динаміці стримування. У статті розглядається ядерна позиція Росії через призму її сприйняття стримування, аналізуючи її військові доктрини та стратегії разом із заявами російських високопоставлених стратегічних представників, щоб отримати уявлення про ядерні стратегії Москви та стабільність її стримування. Дослідження також вивчає характер російського лідера та його готовність нести ризик ядерного конфлікту, що безпосередньо впливає на переконливість ядерного стримування Росії. Окрім того, аналізуються російські «червоні лінії» та те, наскільки вони відображають справжню рішучість російського керівництва. У висновках констатується певне зниження ефективності ядерного стримування Росії зі спробами відновити її через загрозу застосування ядерної зброї у разі перетину певних «червоних ліній».

КОЛЕКТИВНА БЕЗПЕКА ЗА НЕКОЛЕКТИВНІ ГРОШІ. САМОВБИВЧЕ НЕБАЖАННЯ ЄВРОПИ ПЛАТИТИ ЗА СВОЮ БЕЗПЕКУ

Д. Ю. Соколов-Рудаков — 2024-12-04

У статті досліджено та порівняно внески держав – членів НАТО у колективну безпеку організації, зокрема у відношенні військових витрат за різні періоди часу. Досліджено співвідношення військових витрат США та інших країн – членів НАТО шляхом аналізу офіційної документації НАТО щодо військових видатків держав – членів НАТО за різні періоди існування Альянсу та порівняння отриманих результатів. Проаналізовано відкриті масиви даних стосовно ВВП країн НАТО, частки співвідношення показників ВВП країн Альянсу та співмірності внеску в безпеку шляхом військових витрат, порівняно співвідношення ВВП окремих держав – членів НАТО відносно загального ВВП усіх держав НАТО та доведено диспропорційність внеску США в колективну безпеку всього Альянсу. Проаналізовано публікації think tanks та ЗМІ, таких як Council of Foreign Relations, Atlantic Council, CNN, Politico. Доведено критичну безпекову залежність європейських членів НАТО від військової присутності та економічної потужності США. За допомогою аналітичних засобів побудовано графіки що наочно ілюструють співвідношення військових видатків держав НАТО в абсолютному значенні, відносно ВВП. Отримані результати дослідження дають можливість стверджувати про ігнорування державами Європи своїх обов’язків із забезпечення та підтримки колективної безпеки держав НАТО, зокрема у питанні фінансування власних військових спроможностей. Наведено приклади держав Європи, що не ігнорували свої зобов’язання щодо НАТО у питанні військових видатків, зокрема країни Балтії, Польща. Зроблено висновок щодо хибності подібної політики та необхідності нарощування рівня військових витрат європейськими членами Альянсу перед загрозою військової агресії щодо Євроатлантичного простору з боку рф.

ЗАКОНОДАВЧЕ УНОРМУВАННЯ ПРИНЦИПІВ РОЗВІДУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ

Д. С. Усов — 2024-12-04

Належний рівень економічного розвитку держави залежить від значної кількості чинників, зокрема політичних, військових, соціальних. Чільне місце серед них посідає інформаційний чинник, адже в сучасних умовах наявність достовірних даних щодо фактичних економічних явищ, процесів, показників, планів і можливостей інших держав (країн-партнерів, країн-конкурентів, нейтральних країн, транснаціональних корпорацій, а також держав-агресорів) дає змогу на національному рівні розробляти стратегію і тактику забезпечення національних економічних інтересів. Отримання інформації в економічній сфері є особливо актуальним для України, яка, з огляду на низку обставин, опинилась у скрутному економічному становищі. У статті визначено перелік і зміст принципів розвідувальної діяльності в економічній сфері, що мають бути унормовані на законодавчому рівні. За підсумками дослідження визначено, що принципи розвідувальної діяльності в економічній сфері – це основоположні правила, яких мають дотримуватися її суб’єкти під час виконання покладених на них завдань з одержання інформації економічного характеру. Закріпленню на законодавчому рівні підлягають такі принципи розвідувальної діяльності: законності (правило чіткого та неухильного дотримання суб’єктами розвідувального співтовариства Конституції та законів України); незалежності від інших, окрім державних, інтересів; підзвітності й підконтрольності визначеним законом державним органам; безперервності (здійснення розвідувальної діяльності безупинно, незалежно від обставин і часу, а також неможливість припинення повноважень розвідувального органу без їх передачі іншій державній структурі). Зазначені принципи мають поширюватися на всі види розвідувальної діяльності, зокрема в економічній сфері.

РОСІЙСЬКА ДЕЗІНФОРМАЦІЯ ТА ПИТАННЯ СОЛІДАРНОСТІ ДЕМОКРАТИЧНИХ КРАЇН У БОРОТЬБІ З НЕЮ [МАТЕРІАЛИ СИМПОЗІУМУ]

Piotr Sieniawski — 2024-12-04

Цей симпозіум є результатом роботи, яку з 2022 р. проводить Одеський центр дослідження дезінформації (OCDS). OCDS має на меті, зокрема, сприяти вивченню російської дезінформації в усьому світі з географічним фокусом на стратегіях дезінформації в Чорноморському регіоні. Хоча багато науковців працюють над дослідженням російської дезінформації в усьому світі, цей Центр забезпечує більш тісну співпрацю та координацію на міжнародному рівні, а також сприяє поглибленню знань щодо дезінформаційних практик у конкретному регіоні. OCDS об'єднує асоційованих інституційних та індивідуальних асоційованих членів (науковців і практиків), що працюють на міжнародному рівні. OCDS розбудовує партнерства, посилює дослідницький потенціал, надає підтримку дослідницькій інфраструктурі, організовує семінари та конференції, підтримує мережу науковців і практиків, а також започатковує майбутні дослідницькі колаборації. Створення OCDS було спільною ініціативою кафедри міжнародних комунікацій Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (Україна) та Центру досліджень комунікації та культури (CRCC) у Лоуборо (Велика Британія). Одеський національний університет імені І. І. Мечникова та Університет Лафборо співпрацюють у викладацькій та дослідницькій діяльності з моменту підписання угоди про побратимство у липні 2022 р. У грудні 2022 р. ОНУ ім. І.І. Мечникова та Лафборо спільно організували науковий круглий стіл, присвячений обговоренню впливу війни Росії проти України на політичну комунікацію, журналістику та громадську думку в глобальному контексті. Круглий стіл відбувся за підтримки Фонду Президента України. Результати дискусії готуються до публікації в розділі «Симпозіуми» журналу «Європейська політична наука». Таким чином, це вже другий симпозіум, організований OCDS. Директор OCDS – професор, доктор Ольга Брусиловська

3-Я КОНФЕРЕНЦІЯ ДЛЯ СТУДЕНТІВ МАГІСТРАТУРИ ТА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ «MEDITERREG GRADUATE CONFERENCE»

Elvira Amirova — 2024-12-04

Наукова конференція для студентів магістратури та молодих дослідників, які навчаються за спеціальністю 291 Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, була проведена в рамках проекту 101047919 – MEDITERreg «КІЛЬЦЕ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я: РЕГІОНАЛЬНІ СТУДІЇ». Модуль Жан Монне (Тип гранту ERASMUS-JMO-2021-MODULE) реалізується кафедрою міжнародних відносин та очолюється завідувачкою кафедри Ольгою Брусиловською. Фінансується Європейським Союзом. Однак висловлені погляди та думки належать лише авторам і не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Європейського виконавчого агентства з освіти та культури (EACEA). Ні Європейський Союз, ні EACEA не можуть нести відповідальність за них. Конференція відбулася 15 травня 2024 р. онлайн. Серед питань, що розглядалися на конференції чільне місце зайняв аналіз практики регіоналізму в Середземномор’ї з акцентом на сучасних конфліктах та ролі зовнішніх акторів.

РЕЦЕНЗІЯ «РОСІЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ВІЙНА. НАРИСИ КРЕМЛІВСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ В ЄВРОПІ ТА СУСІДСТВІ, 2020–2023» АНТОНА ШЕХОВЦОВА / Радянська та пострадянська політика та суспільство. Stuttgart: Іbidem-Verlag, 2023. 202 с.

O. I. Brusylovska — 2024-12-04

РЕЦЕНЗІЯ «РОСІЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ВІЙНА. НАРИСИ КРЕМЛІВСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ В ЄВРОПІ ТА СУСІДСТВІ, 2020–2023» АНТОНА ШЕХОВЦОВА / Радянська та пострадянська політика та суспільство. Stuttgart: Іbidem-Verlag, 2023. 202 с.

РЕЦЕНЗІЯ НА МОНОГРАФІЮ «ГЛОБАЛЬНІ, РЕГІОНАЛЬНІ ТА ЛОКАЛЬНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН» / за заг. ред. І. М. Коваля, О. І. Брусиловської. Одеса : Астропринт, 2023. 368 с.

В. В. Глебов — 2024-12-04

РЕЦЕНЗІЯ НА МОНОГРАФІЮ «ГЛОБАЛЬНІ, РЕГІОНАЛЬНІ ТА ЛОКАЛЬНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН» / за заг. ред. І. М. Коваля, О. І. Брусиловської. Одеса : Астропринт, 2023. 368 с.