Міжнародні та політичні дослідження

КРАЇНИ БРІКС У РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІЙ ВІЙНІ: ПОЗИЦІЯ, ЗАГРОЗИ ТА НАСЛІДКИ

К. В. Вакарчук — 2024-05-14

У статті проаналізовано політику, реакцію та позицію країн БРІКС щодо російсько-української війни. Підкреслено роль та значення країн членів даного об’єднання у глобальних процесах. Стаття присвячена взаємозв'язку між кількома світовими акторами, Бразилії, росії, Індії, Китаю та ПАР. Розглянута проблема балансу між країнами-членами та принципом невтручання, який враховує глобальні очікування, захищаючи індивідуальні економічні інтереси та дипломатичні міркування. Проведено комплексне дослідження стратегічної реакції всіх п'яти країн-членів БРІКС на їх відповідну зовнішню політику; надано подальший розвиток виявленню чинників, що впливають на формування зовнішньополітичної стратегії держав щодо триваючої війни в Україні. Говорячи про ідеологічне позиціонування, то країн-члени БРІКС, інтерпретують себе як альтернативу існуючому світовому порядку. Зазначено, що вони прагнуть кинути виклик економічному та політичному домінуванню традиційних країн в світі, виступаючи за мультиполярну світову систему. Підкреслено, що входження нових членів у БРІКС, таких як Єгипет, Іран, Саудівська Аравія, ОАЕ та Ефіопія підсилить роль та значення даного об’єднання у різноманітних міжнародних інституціях, зможе посилити утвердження росії на міжнародній арені, її бачення світопорядку. Всі країни БРІКС виступають за багатополярний міжнародний порядок, надаючи гнучкість для різноманітних центрів сили. Оскільки альянс БРІКС має на меті сприяти демократизації глобального управління та інклюзивній багатополярності для встановлення більш гармонійного та справедливого глобального порядку, то розбіжності всередині не можуть існувати. Кожен член БРІКС використовує війну у власних інтересах в економічному та геополітичному плані, та прагнуть захищати свої регіональні та глобальні інтереси. Декларуючи нейтралітет або не приєднуючись до санкцій країни-члени по суті солідаризуються з агресором. Військова співпраця та небажання занурюватись у глибинну сутність конфлікту породжує непорозуміння у питаннях припинення військових дій і несе загрозу для України.

КОНЦЕПЦІЯ НЕЙТРАЛІТЕТУ ЯК ІНСТРУМЕНТАРІЙ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН: ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКЦІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Д. С. Коротков — 2024-05-14

Стаття присвячена осмисленню феномену «нейтралітету» країни. Проведено науковий аналіз еволюції змісту нейтралітету у міжнародно-правовому просторі. У міжнародному праві існує поняття держав з «нейтральним» статусом. Значимість нейтральної політики особливо зросла в період «холодної війни», коли нейтральні країни стали свого роду «буфером» між західним і східним військовими блоками. Вони грали роль сполучної ланки між цими блоками, вносили значний вклад в процес врегулювання розбіжностей між протиборчими сторонами, будучи невід'ємною частиною світового політичного ландшафту. Російська агресія викликала до порядку денного питання стосовно зміни чи появи нової міжнародної системи. Світ змінюється. Змінюється і той світовий порядок, до якого ми звикли, який з'явився із закінченням Другої світової війни і трансформувався після поразки СРСР у холодній війні. Відбуваються глибинні зміни в матриці міжнародної системи безпеки, в які опинилися держави, які вважали себе нейтральними, були нейтральними в той чи інший час, з тих чи інших причин. Аналізуються історичні умови формування нейтрального статусу скандинавських країн – Фінляндії та Швеції. Відзначається, що умови, завдяки яким нейтралітет був прийнятий у політиці, у шведському та фінському різняться. Але російська агресія стала причиною різких змін у громадській думці Фінляндії та Швеції щодо членства в НАТО. Така радикальна трансформація стала результатом реакції населення скандинавських країн на символічний перетин кордонів онтологічної безпеки держави, що зруйнувало відчуття захищеності і порушило питання актуальності статусу нейтральної країни в період небезпеки для європейського континенту з боку РФ.

«МІЖМОР’Я» – ВАЖЛИВИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ АЛЬЯНС У ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНИ ЯК ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Д. А. Сех — 2024-05-14

У дослідженні акцентовано увагу на концепті «Міжмор’я»/«Тримор’я» та можливості участі України в цій ініціативі для збереження національної державності. Роблячи основний акцент на потенційних перевагах, які можуть принести ці геополітичні концепції Україні, дослідження визначає можливість зміцнення та загального розвитку країни. Науково обґрунтовується варіативний вплив об'єднань Центральної Європи на Україну та її можливість збереження суверенітету. В роботі здійснено ретельний аналіз можливостей та ризиків, пов'язаних із потенційною інтеграцією в різноманітні об'єднання, а також оцінюються їхні наслідки для суверенітету України. Аналізуються нові перспективи для України через активну участь Литви у «Тримор'ї». Ключова роль енергетики та співпраця в газовому секторі стали основою для залучення держав, які не є членами ініціативи. Крім того, у статті зазначена можлива участь Фінляндії, враховуючи її географічну логічність та існуючі спільні транспортні проекти із країнами-учасниками «Тримор'я». Серед ключових ініціатив, висвітлених у роботі, зокрема, визначаються плани співпраці української економіки з простором Міжмор'я в межах євразійського континенту, розробка стратегії гарантування безпеки Чорного моря та пошук нових форм співпраці в освітній сфері країн Серединної Європи. Підхід, що представлений у статті, пропонує шлях активізації та розширення співпраці України з сусідніми країнами, в тому числі – задля позитивних змін у їхньому уявленні про неї. Для українських політичних еліт важливо активно працювати над проектами, спрямованими на посилення лідерства серед країн Серединної Європи. Це передбачає розробку методик, цінностей та духовно-культурних основ для формування європейської ідентичності українців, із одночасним збереженням національної самобутності. Детально розкриваються переваги та обмеження членства в Європейському Союзі та НАТО, а також їхній вплив на відносини України з Росією та країнами-сусідами з ЄС. Основною метою аналізу є з'ясування того, чи зможе Україна досягти повного суверенітету, не вирішивши всіх питань, пов'язаних із своїм державним статусом. Дослідження пропонує різноманітні перспективи та альтернативи для України в контексті подальшого розвитку, звертає увагу на можливі шляхи зовнішньополітичної діяльності країни.

МІНІЛАТЕРАЛІЗМ У ФРЕЙМАХ МУЛЬТИЛАТЕРАЛІЗМУ: СИНТЕЗ ТЕНДЕНЦІЙ

А. О. Сичова — 2024-05-14

У статті аналізується тенденція переходу до мінілатерального формату домовленостей як більш дієвого механізму розв’язання сучасних геополітичних викликів, порівняно з традиціями мультилатералізму. Регіональні платформи міжнародного економічного співробітництва на кшталт ЄС та АСЕАН поступово витісняються «глобальним» міні-плюратералізмом, а переважна більшість гравців Індо-Тихоокеанського регіону практикують вузькосфокусований мінілатералізм, нарівні з традиційними багатосторонніми інституціями. Хоча міністоронні структури не можуть повністю замінити мультиформатні організації для досягнення «справжнього» глобального співробітництва, вони спроможні доповнити їх активності через створення додаткової платформи дипломатії вузького кола осіб, які поділяють однакові погляди на порядок денний протягом відведеного періоду. Синтезуючи структурний підхід з методом case study, авторка здійснює пошук оптимальних шляхів поєднання преференцій мінілатерального формату з практикою багатосторонніх інституцій через формування колабораційного майданчика спільних дій. У статті конкретизуються випадки мінілатеральних угод в безпековій, інфраструктурній та економічній сферах в країнах ЄС та Індо-Тихоокеанському регіоні, а також зазначаються ризики повної заміни мінілатералізмом: делегітимізація традиційних міжнародних суб’єктів, фрагментація політичних стандартів і норм, неузгодженість національних позицій держав з глобальними зобов’язаннями, зростання рівня напруженості та недовіри між провідними геополітичними акторами. Авторка статті вбачає одним із шляхів виходу раціоналізацію інвестиційних потоків відносно мінілатеральних проєктів, спрямованих, перш за все, на реалізацію спільних заходів, підпорядкованих загальній меті, а не примноження автономних угод і зобов’язань.

СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У СФЕРІ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Б. О. Федірко — 2024-05-14

У статті досліджується співпраця України та Європейського Союзу у сфері реформування системи місцевого самоврядування, яка є одним із пріоритетних напрямів двосторонньої співпраці. Розглянуто основні напрями співпраці між Україною та ЄС під час проведення зазначеної реформи. Ключовими визначено: підтримку законодавчих та інституційних змін, розвиток інституцій місцевого самоврядування, розвиток місцевих громад, фінансову підтримку, обмін досвідом. Виділено основні інструменти впливу, які ЄС використовував для контролю успішності проведення реформи це, зокрема політичні, економічні, інвестиційні, важелі впливу через програми економічного та регіонального розвитку, вплив на громадську думку. Розкрито ключові внутрішні та зовнішні виклики й загрози системі місцевого самоврядування в Україні, ключовими є війна з російською федерацією, високий рівень корупції, недостатній рівень кваліфікованого кадрового потенціалу, недостатнє фінансове забезпечення. Після проведеного аналізу надано рекомендації щодо покращення проведеної реформи, підтримка яких європейськими партнерами є ключовою на сучасному етапі. Серед перелічених у статті рекомендацій розвитку важливе місце займає роль ЄС в майбутньому аудиті проведеної реформи. У статті проаналізовано необхідність проведення такої оцінки, а саме визначення стану місцевого самоврядування після проведеної реформи. Для цього, першочергово, запропоновано провести розробку відповідної законодавчої бази, підготовку експертів, визначення основних критеріїв та показників оцінки. Подано короткий список можливих індикаторів та інструментів оцінки. Ці заходи спрямовані на підвищення ефективності та прозорості місцевого самоврядування в Україні, що є важливим кроком на шляху до демократичного розвитку та європейської інтеграції України.

«ЗАНЕПАД ПРАВДИ» І ПОПУЛІЗМ: ПІДРИВ ДЕМОКРАТІЇ В 21-МУ СТОЛІТТІ

Д. В. Гаращук — 2024-05-14

У статті представлено комплексний аналіз взаємопов'язаних явищ зростання популізму та ерозії фактологічного дискурсу, відомого як «занепад правди», у сучасному соціально-політичному контексті. У дослідженні розглядається відродження популізму в 21-му столітті, що характеризується його відмінністю від історичного популізму через сучасну економічну нерівність і вплив цифрових платформ. Ця сучасна форма популізму, зумовлена культурними занепокоєннями та політикою ідентичності, контрастує з його історичним аналогом. Вводиться поняття «занепаду правди» як визначальної риси цієї епохи, що характеризується зменшенням опори на факти та раціональний дискурс у публічних дискусіях, що прискорюється соціальними мережами та фрагментованим медіа-середовищем. У статті висвітлено, як занепад правди і популізм підживлюють одне, сприяючи трансформації споживання інформації, що характеризується швидким розповсюдженням і формуванням «ехо-камер». Дослідження висвітлює динаміку занепаду правди та її складний взаємозв'язок з популізмом. Воно заглиблюється в те, як ерозія фактичного дискурсу призводить до поширення дезінформації та маніпулювання громадською думкою, що є характерними ознаками популістських стратегій. У роботі обговорюється вплив популізму на формування скептичного ставлення до усталених джерел інформації і, як наслідок, зростання інтересу до «альтернативних фактів». Аналізується роль цифрових платформ у поширенні неправдивих наративів, підкреслюється їхній вплив на громадську думку та підрив основних демократичних принципів, таких як прозорість і підзвітність. У статті розглядаються глобальні наслідки занепаду правди та популізму. Підкреслюється роль цього явища в геополітичних конфліктах, виборах та важливість міжнародної співпраці для протистояння цим викликам. Аналіз пропонує стратегії боротьби з дезінформацією, включаючи підвищення медіаграмотності, інвестиції у фактчекінг, популяризацію етичної журналістики та заохочення відповідального використання технологій. У документі підкреслюється необхідність прийняття принципів різноманітності та інклюзивності як контрзаходів проти популізму та поширення неправдивих наративів.

ПРИЧИНИ АКТИВІЗАЦІЇ ІРЕДЕНТИСТСЬКОЇ РИТОРИКИ У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Н. В. Горло — 2024-05-14

Стаття присвячена аналізу причин посилення і змісту іредентистської риторики у країнах Центральної і Східної Європи на початку ХХІ століття, що становить практичний інтерес для України, адже заклики іредентистського спрямування прямим чином впливають на характер відносин між Україною та її сусідами, зокрема, Угорщиною і Румунією. Показано, що політичні програми ультраправих партій Угорщини і Румунії містять гасла іредентистського характеру щодо відновлення держави в її «історичних кордонах». Заяви іредентистського змісту з боку радикальних румунських та угорських політиків щодо українських територій посилилися на фоні ескалації збройної агресії росії проти України у 2022 році. Аргументовано, що членство в Європейському Союзі і НАТО стримує країни-члени від експансіонізму, і на офіційному рівні територіальних претензій з боку Угорщини і Румунії до України немає, але заклики радикальних політиків до територіальної дезінтеграції України загрожують безпеці самих цих країн і сприяють загостренню відносин з Україною, оскільки ставлять під сумнів її територіальну цілісність. Визначено причини посилення іредентистської риторики з боку праворадикальних партій, серед яких: популярність у суспільному дискурсі ідеї «Великої держави», яка виконує роль компенсаторного механізму в умовах кризи ідентичності, що виникає як реакція на євроінтеграційні процеси і загрозу втрати суверенітету; популістський характер праворадикальних партій, які впроваджують праві популістські ідеї задля підкреслення єдності суспільства та відродження традиційних цінностей і тим самим намагаються отримати підтримку електорату; слабка реакція світової спільноти на загарбницькі дії російської федерації, які призвели до окупації частин території Грузії (2008 рік) та України (2014 рік), а також активізація російської загарбницької війни проти України у 2022 році.

ПАРАДОКС «ЛЕГАЛЬНОСТІ-НЕЛЕГАЛЬНОСТІ ПАРТИЗАНА» К. ШМІТТА ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ РОЗУМІННЯ ВІЙСЬКОВИХ КОНФЛІКТІВ У СУЧАСНІЙ СВІТ-СИСТЕМІ

Є. С. Огаренко — 2024-05-14

У статті аналізується парадокс «легальності-нелегальності партизана», що розглядається в роботі К. Шмітта «Теорія партизана», яка була написана у 1962 році. Сьогодні проблема статусу партизана як суб’єкта політичних процесів набуває великого значення у зв’язку із геополітичними трансформаціями у світі після розпаду СРСР і особливо з подіями початку ХХІ століття, такими як «арабська весна», україно-російська війна, активізація терористичних угрупувань у секторі Газа. К. Шмітт визначає телуричну природу партизана, діяльність якого не є легальною з точки зору міждержавних відносин. Фігура партизану уособлює збройну силу, що не належить до регулярної армії, а тому розглядається як звичайний злочинець. Але «партизан», за К. Шміттом, є політичною, а не кримінальною фігурою, і з огляду на її роль у революційних і національно-визвольних війнах ХХ століття, фігурою значущою. Це поступово змінювало статус партизана як фігури одночасно і легальної і нелегальної, що знайшло своє відбиття навіть у міжнародно-правових документах, зокрема у чотирьох Женевських конвенціях 1949 року, які розширили коло осіб, що прирівняні до регулярних бійців. Сьогоднішній терорист, за К. Шміттом, є останньою (після «глобального партизана» як бійця світової соціалістичної революції) сходинкою еволюції партизана, якому технічний і індустріальний прогрес надав нових можливостей, але його статус у сьогоденні і майбутньому залишається проблемним питанням. Це пов’язано з тим, що сучасні війни виходить з-під контролю самих держав, скасовуючи інституційні «регулярні» відносини між урядами, арміями та народами і, мобілізуючи так звані «меншості» (етнічні, релігійні, інші). Фрагментація сучасних демократичних суспільств на підстави боротьби за розширення особистісних прав, до якої на початку ХХІ століття додалася сегментація суспільної комунікації на інтернет-спільноти, робить державні органи залежними від суспільних настроїв, від масової психології. І це стосується не лише Європи і США, а й низки країн Сходу, що стали на шлях вестернізації, зокрема, Туніс, Єгипет, де й почалася «арабська весна». З іншого боку «ідейний моноцентризм» у вигляді «ісламського фундаменталізму» як державної ідеології (Іран) або як виправдання тероризму («Хамас») при наявності «зовнішнього ворога» в обличчі США або його союзників (Ізраїль) створює сприятливі умови для діяльності партизансько-терористичних збройних формувань.

МЕМОРІАЛЬНА ПОЛІТИКА ТА ДЕКОНСТРУКЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ: ЕПІСТЕМОЛОГІЧНИЙ ТА ГНОСЕОЛОГІЧНИЙ ВИМІРИ

М. О. Петраков — 2024-05-14

Сучасний світ характеризується динамічними змінами у сфері політики та історії, де особливе місце займає меморіальна політика. Вона виступає не лише як засіб збереження колективної пам'яті, але й як інструмент деконструкції традиційних політичних систем. Ця стаття поглиблено аналізує причинно-наслідкові зв'язки між розвитком меморіальної політики та процесами деконструкції політичних систем, акцентуючи на важливості епістемологічних та гносеологічних аспектів у науковому розвитку. У контексті постмодернізму, меморіальна політика відіграє ключову роль у формуванні ідентичності та владних відносин, пропонуючи новий погляд на минуле та його вплив на сучасність. У статті розглядається, як маніпуляція пам'яттю та статусами «жертв» впливає на політичний ландшафт, а також як віктимізація та вибіркове вшанування історичних подій служать інструментами для здобуття влади та впливу. Особлива увага приділяється «Відозві з Блуа», яка виступає проти меморіальної політики та закликає до свободи історичної науки. Автор розкриває, як цей документ відображає занепокоєння щодо моралізації історії та цензури, підкреслюючи необхідність вільного дослідження минулого. Завершується стаття висновком про те, що меморіальна політика та її взаємодія з політичними системами вимагає від науковців глибокого розуміння її епістемологічних та гносеологічних основ. Такий підхід дозволяє не тільки критично аналізувати історичні наративи, але й виявляти способи, за допомогою яких пам'ять формує політичну реальність, сприяючи розвитку більш свідомого та відповідального ставлення до історії.

ВІЙНА ЯК ФЕНОМЕН СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ: ФІЛОСОФСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ АНАЛІЗ

В. В. Попков — 2024-05-14

Автори прагнуть розкрити глибинні причини жахливої російсько-української війни, порушуючи питання про те, чи можливе в принципі встановлення міцного миру без воєн, того «Вічного миру», про який писав І. Кант. Автори розглядають одну із фундаментальних проблем політичної філософії – «війна та світова історія». Огляд висловлювань низки політичних філософів і політиків про війну дозволяє авторам висловити припущення про те, що війни (разом з ними, і революції), при всьому їхньому жахливому впливі на життя народів, сутнісно вплетені в історичний процес. В особливу категорію автори виділяють світові війни. У статті розроблено систему критеріїв, яка дозволяє відрізняти світові війни від малих воєн та локальних військових конфліктів. Автори звертають увагу, що всі світові війни сталися в рамках порівняно невеликого проміжку історичного часу (від Тридцятирічної [світової] війни 1618–1648 рр. до «Холодної» [світової] війни 1946–1991 рр.). В тексті статті ставиться питання про те, чому саме на даному відрізку часу (ХVI– ХХ ст.) «зібралося» стільки світових воєн (висунуто гіпотезу, що їх було п'ять). Для відповіді на це запитання автори звертаються до методології світ-системного аналізу та версії І. Валлерстайна про світові (умовно – «тридцятирічні») війни як «фази структурного переходу» світ-системи, термін життєдіяльності якої (500 років) закінчується (за Валлерстайном) у ХХI столітті. Глибший аналіз цієї проблеми отримає свій розвиток у наступному випуску журналу «Міжнародні та політичні дослідження». Загальним висновком наукової рефлексії є те, що з усієї безлічі воєн виділяється кластер світових воєн, який посідає дуже обмежений проміжок історії (з ХVII до ХХI століття). Встановлення міцного миру, як і раніше, залишається складною глобальною проблемою, вирішення якої неможливе без глибокої та принципової реорганізації існуючої світ-системи.

КОМУНІКАТИВНИЙ ПОВОРОТ У ФІЛОСОФІЇ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ: ПОШУК НОВИХ ДИСКУРСИВНИХ ПРАКТИК

Р. А. Сирінський — 2024-05-14

Стаття присвячена аналізу комунікативного повороту у філософії, який мав місце в кінці ХХ століття, та його впливу на дослідження суспільних, в тому числі і міжнаціональних відносин. Простежено основні причини та етапи цього переходу, який також називають переходом від філософії суб'єктивності до інтерсуб'єктивної (комунікативної) філософії. Зокрема відмічено і зауваження представників філософських шкіл ХІХ–ХХ століть щодо обмеженості їх функціоналу, особливо у галузі етики та побудови збалансованих моделей співіснування між людьми та різними соціальними групами. Основна увага приділяється подоланню представниками західної практичної філософії методологічних проблем попередніх доктрин, які ускладнювали розвиток як соціальних досліджень, так і інших філософських дисциплін, наприклад теорії пізнання, адже без комунікації людина не може в повній мірі освоїти мову, а отже і отримати шлях до знання. В центрі уваги також знаходиться взаємозв'язок розвитку та самореалізації індивіда з його соціалізацією у рамках мікро- та макрогруп, яка відбувається шляхом комунікації з іншими їх представниками, а також вагома роль культурної та національної ідентичності в цих процесах. Зокрема, продемонстровано вплив дискурсивних практик, які почали активно розвиватись в Україні після Революції Гідності, на перетворення нашої країни у демократичне комунікативне поле, яке надає людям, в тому числі й неукраїнського етнічного походження, набагато більше можливостей, ніж конкуруючий проєкт «русского міра». В той же час окреслюються і обмеження у можливостях застосування комунікативного інструментарію, які продемонструвала, наприклад, російська агресія проти України. Адже спроби налагодити діалог з тими, хто цілеспрямовано приходить для знищення цілої нації та її культурної ідентичності є безперспективними, поки ці наміри не будуть відкинуті.

ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КОНЦЕПТ БІЖЕНЕЦЬ У ГРЕЦЬКОМОВНОМУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ І МЕДІЙНОМУ ДИСКУРСІ

О. В. Сніговська — 2024-05-14

Предметом роботи стало дослідження концепту «український біженець» у контексті вивчення мовних засобів його репрезентації у грецькомовному суспільно-політичному і медійному дискурсі. Визначено, що концепт «біженець» є одним із провідних маркерів сучасних викликів і гібридних загроз інформаційній безпеці держав. Його актуалізація зумовлена соціально-політичними факторами, зокрема «кризою біженців» у Європі, оскільки Греція і Кіпр стали країнами, куди спрямувалися численні потоки переселенців на початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. З’ясовано, що концепти «мігрант» і «біженець» є двома різними категоріями на позначення людей, які переселяються в іншу країну. Наведені ключові відмінності між ними. Зокрема, мігранти здійснюють переїзд до іншої країни за економічними мотивами (наприклад, пошук роботи, покращення умов життя, економічні можливості), у той час як переміщення біженців відбувається через наявність реальної загрози для їхнього життя або свободи внаслідок війни, конфліктів, політичних переслідувань, етнічних чи релігійних утисків. Мігрант має статус економічного біженця і потребує відповідних дозволів на проживання та роботу в іншій країні, тоді як біженець має статус особи, яка потребує міжнародного захисту від переслідувань та надання допомоги від організацій, таких як УВКБ ООН. Зазвичай мігрант не має статусу біженця та може бути відправлений назад до країни походження в разі порушення правил проживання. Натомість, біженець має міжнародний захист, відповідно до міжнародного права, та може користуватися правами біженців, включаючи захист від депортації та право на працю. Таким чином, відмінність між мігрантом і біженцем полягає в причинах міграції, статусі та правовому і міжнародному захисті від переслідувань чи загрози для життя. Проте, у медіадискурсі ці концепти часто уживаються як синонімічні. Зроблено висновок, що наративи щодо біженців / мігрантів / переселенців / переміщених осіб різняться в залежності від політичних, економічних, соціокультурних і географічних контекстів і часто протиставлені один одному. Наведено приклади опозиційних наративів і тематичних груп лексичних маркерів та фреймів, що відображають у суспільно-політичному дискурсі офіційну позицію влади і громадянського суспільства – у контенті соціальних мереж і медіадискурсу. Узагальнено, що битва наративів щодо означеного концепту у сучасному світі виявляється нагальною і складною проблемою, яка відображає суперечливість і різноманітність поглядів та підходів до цього питання.

ТЕРИТОРІАЛЬНА ПОЛІТИКА В БАГАТОСКЛАДОВИХ СИСТЕМАХ ЯК ОБ’ЄКТ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Ю. В. Узун — 2024-05-14

Стаття «Територіальна політика в багатоскладових системах як об’єкт теоретико-методологічного аналізу» присвячена аналізу еволюції методологічних підходів наукового дослідження територіальної політики. В статті вказуються етапи методологічного розвитку аналізу територіально-політичних систем (ТПС), що супроводжувалося трансформацією домінуючого об’єкту досліджень від: 1) «великих» ієрархічних «життєвих просторів» націй-держав; до 2) «мезорівня» ТПС і до 3) «мультимодальних просторових одиниць», що діють за Постмодерною логікою політичних акторів і досліджуються з 60-х рр. ХХ ст. на основі структуралізму, конструктивізму. Зазначено, що політичні процеси останніх семи десятиліть демонструють деконструкцію світового Порядку, що супроводжується реструктуризацією національно-політичних систем через посилення глокалізації. В статті досліджується злам «методологічного націоналізму» і заміна низхідної логіки аналізу висхідною, коли децентралізація національного в глобальному змістила увагу дослідників, стала інструментом просторово-територіальної деконструкції. В статті зазначено, що політичний процес, що конструюється в глобальному вимірі демонструє перетворення територіально-політичного простору з умови політичного процесу на результат політичного конструювання, де територіальна політика є комплексом заходів забезпечення територіального розвитку та стабілізації політичних систем. В першій частині статті «Територіальне володіння» VS. «Просторовий розвиток» автор розглядає методологічний поворот пов’язаний з інституціоналізацією європейської інтеграції в ЄС на тлі трансформації політичних зв’язків в постколоніальних системах. Зазначається, що ЄС став моделлю реалізації стратегії просторового розвитку складних політичних систем в умовах детериторіалізації політичного процесу, де концепт «територіальних володінь» було трансформовано на «просторовий розвиток», а регіон став модульною одиницею деієрархізації та децентралізації ТПС. В другій частині статті розглянуто теоретичні напрями, інтегровані в комплекс дослідження «територіальної політики»: федеральних досліжень (Federal Studies), місцевого самоврядування (Local Government Studies); багаторівневого управління (Multilevel Government Studies); поліцентричного врядування (Polycentric Governance); електоральної географії та урбаністики.

СПІВРОБІТНИЦТВО ЄС ТА КРАЇН-УЧАСНИЦЬ СХІДНОГО ПАРТНЕРСТВА У СФЕРІ КІБЕРБЕЗПЕКИ: ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

С. Б. Абрат — 2024-05-14

У статті проаналізовано особливості співробітництва ЄС та країн Східного партнерства у сфері кібербезпеки. Виокремлені основні формати співпраці між ЄС та країнами регіону у питанні кіберзахисту. Проаналізовані ключові інструменти ЄС щодо посилення системи кібербезпеки країн Східного партнерства. Серед них виокремлено Ініціативу ЄС «Східне партнерство», програму ЄС «EU4Digital», угоди про асоціацію з Україною, Молдовою та Грузією. Здійснено аналіз Глобального індексу кібербезпеки країн регіону. Встановлено, що найбільший захист кіберпростору мають Азербайджан та Грузія, а найменший – Вірменія та Білорусь. На основі аналізу Індексу кібербезпеки розроблено класифікацію за критерієм стійкості кіберзахисту, зокрема: держави із високим рівнем кібербезпеки (Азербайджан та Грузія); держави із прогресуючою системою кіберзахисту (Україна, Молдова); держави із слабкою системою кібербезпеки (Білорусь та Вірменія). Досліджено ключові внутрішні та зовнішні виклики системі кібербезпеки країнам Східного партнерства. Встановлено, що наявна низка зовнішніх викликів, зокрема геополітична складність регіону, гібридні атаки РФ, відсутність бажання частини країн Східного партнерства інтегруватись до ЄС. До внутрішніх викликів системі кібербезпеки досліджуваних держав можна віднести слабкість або відсутність імплементації стратегій кібербезпеки, застарілі системи кіберзахисту, відсутність ресурсів на покращення системи кібербезпеки, низька інтенсивність впровадження європейський стандартів. Також подані рекомендації щодо посилення співпраці між ЄС та країнами Східного партнерства у сфері кіберзахисту та протидії гібридним викликам. Зокрема варто посилити інтеграцію країн регіону до Єдиного цифрового ринку ЄС, що дасть змогу мати більш надійну систему кіберзахисту. Розглянуті перспективи та можливі сценарії щодо посилення співпраці ЄС-країни Східного партнерства у галузі кібербезпеки.

СПІЧРАЙТИНГ ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА ПОЛІТИЧНОГО КОНСАЛТИНГУ

І. Є. Ворчакова — 2024-05-14

У статті показана роль політичного спічрайтерства в сфері публічної політики та його вплив на організацію передвиборчої діяльності кандидатів на державні та політичні посади. Доведено, що спічрайтерство є невід’ємним структурним елементом політичного консалтингу. На прикладі політологічного аналізу праць західних наукових експертів піднімається питання про те, що робота політичних спічрайтерів має набагато ширше функціональне навантаження, ніж підготовка промов для кандидатів. Показується, що з роками робота спічрайтерів набуває все більшої затребуваності і має перманентний характер. Їх професійна діяльність може мати лімінарні форми, але часто не завершується після виборчих змагань. В дослідженні представлені різні підходи до інтерпретації понять «спічрайтер» і «спічрайтерство» та їх компонентні складові. До того ж здійснено розмежування дефініцій «спічрайтерство» та «політичне спічрайтерство». В статті наводяться приклади ефективності та неефективності політичних технологій, які використовують спічрайтери при підготовці кандидатів до виступів. В межах цього дослідження, на основі проведеного корпоративного аналізу дебатів між кандидатами в президенти В. Зеленського та П. Порошенка, обґрунтовані варіації політичних технологічних прийомів, застосовані спічрайтерською командою та політтехнологами задля ефективного впливу на громадську свідомість. Визначено критерії, за якими можна характеризувати роботу спічрайтерів в контексті оцінки підготовки та презентації передвиборчих промов. Превалююча латентність такого явища як політичне спічрайтерство виправдала необхідність глобальних наукових досліджень в цьому напрямку. Останнє дозволило вивчати та формулювати гіпотези щодо функціонального навантаження професійних спічрайтерів.

КРАУДСОРСИНГ ЯК ПОЛІТИЧНА СКЛАДОВА КІБЕРКОНФЛІКТІВ (КОНЦЕПТ КІБЕРДІЙ УКРАЇНИ ТА АГРЕСОРА)

Ю. В. Завгородня — 2024-05-14

Дворічна війна для української держави пронизана негативними процесами та трансформацією політичної свідомості. Разом з тим, події які супроводжують цю війну спонукають до оціночних та аналітичних дій з метою розвитку політико-правової дійсності, які переживає весь глобальний світ за ці два роки в кіберпросторі. Одним з актуальних процесів у російсько-українській війні є кібернетичне протиборство як важливий компонент до загальної боротьби, оборони та захисту, який здійснюється не на полі бою, а в цифровому просторі з виходом за межі територіального протікання військових дій. Кіберконфлікт між владою України та росії фактично розпочався задовго до повномасштабного вторгнення у 2014 році, а інтенсивність кібератак віщувала що певні політичні дій чи процеси. За пів року до повномасштабного вторгнення концентрація атак країни агресора збільшилась з геометричною прогресією та стала однією з ознак до підготовки ворога до масштабної війни з захоплення українських земель та кібернетичного простору, управління свідомістю громадян та впливу на політичну систему. Не реалізовані задуми спонукали сторони військово-політичного конфлікту до відшукання нових форм і методик з метою досягнення бажаних результатів. Механізмом до дій в кібернетичному просторі стала краудсорсингова кібервійна, яка дозволила залучати велику кількість талановитих людей, до боротьби у кіберпросторі. Тому, виникає актуальність дослідження такого явища, як питання політичного наслідку для суспільства, держави та глобального світу.

ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКА СТРАТЕГІЯ ТУРЕЧЧИНИ: ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВПЛИВ НА БЕЗПЕКУ ЧОРНОМОРСЬКОГО РЕГІОНУ

В. Г. Острякова — 2024-05-14

Стаття присвячена дослідженню військово-морської стратегії Туреччини в аспекті забезпечення геополітичного впливу на безпекову ситуацію в Чорноморському регіоні. Відзначено, що геополітична ситуація у Чорноморському регіоні постійно змінюється та викликає занепокоєння у різних гравців, які мають інтереси в цьому регіоні. З’ясовано структуру національних інтересів Туреччини у Чорноморському регіоні, яка формує модель регіональної безпеки. Розглянуто еволюцію, цілі та сучасний стан військово-морської стратегії Туреччини в Чорноморському басейні. Обґрунтовані основні детермінанти військово-морської політики Туреччини у Чорноморському регіоні. Проаналізовані моделі регіональної кооперації у сфері військово-морської безпеки в Чорноморському регіоні. Відзначено роль Організації чорноморського економічного співробітництва для безпеки Чорноморського регіону. Охарактеризований Документ причорноморських країн про заходи зміцнення довіри та безпеки у військово-морській області на Чорному морі. Визначені завдання військово-морської групи оперативної взаємодії BLACKSEAFOR. З’ясовано мету створення Чорноморського командного та комунікаційного центру. Розглянуто цілі військово-морської операції «Чорноморська гармонія». Обґрунтоване значення військово-морського флоту Туреччини як інструменту втілення турецької доктрини «Блакитна Батьківщина». Вказується, що у ХХІ століття військово-морські сили Туреччини відіграють більш активну роль у зовнішній політиці країни. Охарактеризована сучасна структура військово- морського флоту Туреччини. Дослідниками стверджується, що Туреччина будує свої військово-морські сили, які оснащені передовими технологіями, з довгостроковою мобільністю у відкритому морі. Зроблено висновок, що сьогодні військово-морська стратегія Туреччини виступає національним силовим інструментом, який допомагає забезпечити безпеку в Чорноморському регіону.

ГІБРИДНІ ЗАГРОЗИ, ЩО ҐРУНТУЮТЬСЯ НА АНТИСЕМІТИЗМІ ТА АНТИ-ІЗРАЇЛЬСЬКІЙ ПРОПАГАНДІ В СУЧАСНИХ ІСПАНСЬКО-ІЗРАЇЛЬСЬКИХ ВІДНОСИНАХ

А. О. Хмель — 2024-05-14

В останні роки Ізраїль та Іспанія зіткнулися з низкою безпекових викликів, включаючи тероризм, кібератаки та дезінформаційні кампанії. Хоча іспансько-ізраїльські відносини постійно розвиваються, дослідники вказують на існування суперечливих позицій відносно Ізраїлю в іспанському суспільстві та політиці. В іспанському суспільстві існують організації та окремі особи, які поширюють антисемітизм та анти-ізраїльську пропаганду, часто засновану на викривленому та упередженому погляді на арабо-ізраїльський конфлікт, спотвореному хибними уявленнями, стереотипами та дезінформацією про Ізраїль та його політику. Більше того, вони не лише загрожують єврейському народу, але й підривають цінності толерантності, поваги та людської гідності неєврейського населення Іспанії, яке або протидіє таким злочинам, або підтримує їх прямо чи опосередковано. Тому боротьба з антисемітизмом та анти-ізраїльською пропагандою з боку Іспанії за підтримки Ізраїлю може покращити політику в галузі прав людини в цих країнах і сприяти розвитку більш толерантного міжнародного суспільства. Методологія дослідження включає в собі методи порівняльного та дескриптивного аналізу, які використовуються для вивчення динаміки взаємовідносин між Ізраїлем та Іспанією у сфері протидії гібридним загрозам, з акцентом на антисемітизм та анти-ізраїльську пропаганду в контексті міжнародних відносин. Порівняльний метод використовувався для зіставлення різних подій в іспано-ізраїльських відносинах з метою виявлення закономірностей і тенденцій у взаєминах. Описовий метод використовувався для характеристики цих особливостей відносин. Завдання цього дослідження – проаналізувати гібридні загрози, засновані на антисемітизмі та анти-ізраїльській пропаганді, в сучасних іспансько-ізраїльських відносинах і запропонувати шляхи протидії цим загрозам та сприяння більш конструктивним і взаємовигідним відносинам. Дослідження має на меті виявити взаємні помилки в сучасних іспансько-ізраїльських відносинах і запропонувати цілісне усвідомлення необхідності спільних зусиль. Особливості дослідження: досліджено проблеми людської безпеки в міжнародних відносинах з акцентом на вивченні складностей антисемітських та анти-ізраїльських наративів, помилок і хибних уявлень Іспанії щодо Ізраїлю. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українській науці досліджено гібридні загрози, засновані на антисемітизмі та антиізраїльській пропаганді, в сучасних іспансько-ізраїльських відносинах. Основні результати дослідження: очевидні факти посилення антисемітизму та анти-ізраїльської пропаганди в Іспанії, відсутність рішучих заяв та дій з боку іспанської влади щодо терористів та їх прихильників в ЄС, а також протидія іспанського уряду визнанню повного і законного права Ізраїлю захищати населення Святої Землі від арабських терористичних організацій, викликають серйозне занепокоєння та негативно впливає на взаємовідносини між державами.

ПЕРСПЕКТИВИ ТА ВИКЛИКИ РЕІНТЕГРАЦІЇ АР КРИМ

А. М. Шаповалова — 2024-05-14

Стаття розглядає політичні наслідки реінтеграції Криму та перспективи його розвитку після повернення під контроль України. Аналізується вплив повернення Криму на політичну ситуацію в Україні, враховуючи можливі зміни в політичному ландшафті, стосунках з міжнародними партнерами та реакцію національних політичних сил. Досліджуються перспективи розвитку АР Крим після його повернення під український суверенітет, враховуючи економічні, соціокультурні та інші аспекти. У статті стверджується, що реінтеграція Криму може мати значний вплив на політичну стабільність в Україні та відносини з міжнародними партнерами. Авторка аналізує можливі реакції різних політичних сил в Україні на цей процес, відмічаючи ризики та переваги для кожної з них. Крім того, зазначається, що відновлення суверенітету над Кримом може сприяти розвитку економіки та інфраструктури регіону, а також зміни динаміки соціокультурного життя населення. Аналізуються шляхи реалізації політики щодо реінтеграції Автономної Республіки Крим та міста Севастополя з боку держави та владних структур. Розглядаються потенційні виклики, які можуть виникнути в процесі реінтеграції Криму, такі як соціальні напруження, внутрішні конфлікти та економічні труднощі. Дослідниця аналізує можливі стратегії управління цими складнощами та вироблення ефективних механізмів для забезпечення стабільності та розвитку регіону в умовах перехідного періоду. Оцінюється вплив громадських інституцій та угрупувань, міжнародні координаційні механізми та їх роль у реінтеграції АР Крим, зокрема Кримської платформи. У висновку зазначається, що реінтеграція Криму є складним процесом, який вимагає уважного аналізу всіх його аспектів та врахування різноманітних факторів. Попереднє планування та співпраця з міжнародним співтовариством можуть забезпечити успішний та мирний перехід Криму під український суверенітет, сприяючи стабільності та розвитку як самого регіону, так і всієї країни.

РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ НОРМАЛІЗАЦІЇ НАСИЛЬСТВА: ПРИКЛАДИ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В РУАНДІ ТА РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

В. М. Насіківська — 2024-05-14

Статтю присвячено аналізу впливу релігійних організацій на зародження та хід міждержавних і міжетнічних конфліктів на прикладі Католицької церкви в Руанді та Російської православної церкви (РПЦ) і, підпорядкованої їй, Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Дослідження базується на конструктивістському підході, згідно з яким зміна дискурсу може трансформувати ідентичність акторів та формувати нову реальність, тобто призводити до дії, які здавались неможливими за попереднього дискурсу. У статті розглянуто, як участь Католицької церкви в Руанді у побудові расистської дискримінаційної системи в державі, а також підтримка або відсутність засудження церквою дій влади, спрямованих проти народу тутсі, сприяли появі дискурсу, в якому вбивство представників цієї етнічної групи сприймалось як морально допустиме. Це в результаті призвело до геноциду в країні, який забрав життя до 800 тисяч людей за 100 днів. Також стаття фокусується на тому, як пропагандиська діяльність РПЦ та УПЦ МП, спрямована на повернення пострадянських держав у підпорядкування Росії, стала передумовою початку війни Російської Федерації проти України у 2014 році. Особлива увага приділяється діяльності церкви після 2014 року. Використання церквою таких термінів, як «миротворча місія» і «громадянська війна», для позначення російської агресії протягом 2014–2022 років перекладало вину за початок бойових дій на жертву та породжувало серед прихожан віру в невинуватість Росії. А відкрите схвалення повномасштабної війни з боку РПЦ допомагає російській владі забезпечувати широку народну підтримку війни та виправдовує в очах прихожан це кровопролиття з моральної та духовної точки зору. Автор дослідження доходить висновку, що виправдовування і замовчування насильства релігійними організаціями, а також спонукання до нього, перетворює насильство на нову норму та впливає на готовність населення брати в ньому участь, що, в свою чергу, відкриває дорогу для виникнення таких гострих конфліктів, як війни та геноциди.

ПРОПАГАНДА РОСІЇ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ ЧИ МІЖКУЛЬТУРНА ПЕРЕВАГА?

Д. К. Побле — 2024-05-14

Основна мета дослідження – вказати на зростання ролі «війни ідей» у сучасних конфліктах різного характеру. Сьогодні Росія практикує інформаційну війну, поєднуючи низку добре відомих інструментів впливу з новими охопленням нових технологій і можливостей, таких як Інтернет. Тим не менш, Росія теж ініціювала оновлення принципів підривної діяльності. Ці нові підходи охоплюють внутрішні та зовнішні концентровані медіа зі значною присутністю в Інтернеті (RT і Sputnik є найвідомішими джерелами), використання соціальних медіа (як онлайн-форуми та сторінки коментарів) як примножувач сили для забезпечення широкого охоплення російських наративів проникнення та мовні навички з метою залучення цільової аудиторії в широкому масштабі. У зв'язку з цим вбачається за доцільне звернути увагу на досвід створення Інституту дипломатичної служби США в 1950–х роках. Потреба в теоретичній розробці спеціального курсу, згодом окремої науки під назвою «міжкультурна комунікація», виникла після Другої світової війни. Досвід міжнародної співпраці під час війни та після неї, зокрема, активістів Корпусу Миру, яких відправляли на допомогу в різні країни, виявив брак знань та навичок міжкультурного та міжетнічного спілкування. Тому стаття має на меті виявити різницю між так званою етичною складовою та кінцевою метою американських засобів міжкультурної комунікації та наполегливими спробами російської пропагандистської машини залучити сучасні інструменти та поширити свої наративи, а також виявити специфіку можливого впливу на систему міжнародних відносин та уникнення негативних відгуків від постраждалого населення в усьому світі загалом і на Близькому Сході зокрема.