Міжнародні та політичні дослідження

ПУБЛІЧНА ДИПЛОМАТІЯ УКРАЇНИ В ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОМУ ВИМІРІ: ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

2025-11-10T16:56:00+02:00

Стаття присвячена аналізу перспектив розвитку публічної дипломатії України в контексті реалізації її євроінтеграційного курсу після набуття статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу. Метою дослідження є визначення напрямів публічної дипломатії, здатних посилити суспільну підтримку України серед громадян держав-членів ЄС. У межах дослідження вирішуються такі завдання: виявлення загальних і партикулярних тенденцій у громадських настроях щодо євроінтеграції України; оцінювання впливу внутрішньої політичної динаміки країн ЄС на суспільне ставлення до України; аналіз ролі української публічної дипломатії у формуванні громадської думки; окреслення перспективних комунікаційних стратегій відповідно до кластерів переговорного процесу. Методологічно дослідження базується на порівняльному аналізі контрольної групи країн з найвищими й найнижчими показниками підтримки України, зокрема Швеції та Чехії, а також Німеччини й Франції як ключових партнерів. Темпоральні рамки охоплюють періоди весни 2024 року (перед офіційним проголошенням про початок переговорів), осені 2024 року (після виборів до Європейського Парламенту) та весни 2025 року (перед відкриттям переговорних кластерів). Результати дослідження засвідчують загальну підтримку України в середньому по ЄС, однак із тенденцією до її зниження в окремих країнах. Виявлено вплив ультраправих політичних сил на громадські настрої, що ускладнює євроінтеграційний дискурс.Публічна дипломатія України, реалізована переважно через культурні проєкти, відіграє важливу роль у формуванні позитивного іміджу країни. Перспективними напрямами визначено цільові комунікаційні кампанії, адаптовані до політичного контексту й переговорних кластерів.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРОТОКОЛУ Й ЕТИКЕТУ ПІД ВПЛИВОМ ПАНДЕМІЇ COVID-19

2025-11-10T16:56:07+02:00

Пандемія COVID-19 спричинила безпрецедентні трансформації в усіх сферах міжнародної комунікації, зокрема в дипломатичному протоколі й етикеті. У статті досліджується вплив глобальних обмежень у сфері охорони здоров’я на пришвидшення цифровізації у сфері дипломатії, що в підсумку призвело до формування нових практик, таких як «Zoom-етикет» і гібридні формати взаємодії. Розкривається процес адаптації дипломатичних інституцій до дистанційного спілкування, спрощення традиційних церемоніальних норм і викликів, пов’язаних з дотриманням професійної поведінки, безпеки та міжкультурної чутливості в онлайн-середовищі. Установлено, що цифрова дипломатія, яка спочатку стала вимушеним рішенням, сформувала нову реальність, у якій державні представники змушені поєднувати технологічні й символічні аспекти дипломатичної практики. Особлива увага приділяється впливу відсутності невербальних сигналів, ускладненню проведення неформальних переговорів і важливості візуального представлення під час онлайн-самітів. Також розглядається поява гібридних норм етикету для онлайн/офлайн зустрічей, зростання загроз кібербезпеці й еволюція ділового дрес-коду в умовах пандемії. На основі реальних прикладів та академічних досліджень автори стверджують, що пандемія не лише змінила інструменти дипломатії, а й започаткувала переосмислення її фундаментальних цінностей. Дослідники підкреслюють, що формування нових протокольних норм у цифровому середовищі має розглядатися як довгострокова тенденція, що потребує міжнародного узгодження та подальшої наукової рефлексії.Особливу увагу приділено перспективі напрацювання міжнародних стандартів у сфері цифрової дипломатії, здатних поєднати ефективність віртуальних форматів із цінністю особистої присутності й символічних жестів у міждержавному діалозі. Підсумовується, що пандемія COVID-19 стала каталізатором інновацій у сфері дипломатичного протоколу й етикету, започаткувавши новий етап у розвитку дипломатії, який базується на інтеграції цифрових інструментів та адаптації традиційних норм до викликів глобалізованого світу. Новизна дослідження полягає у визначенні феномена «онлайн-етикет» як окремого явища та пропозиції концептуальних підходів до його розуміння в сучасній дипломатичній практиці.

ЛОБІЗМ У СУЧАСНІЙ ДИПЛОМАТІЇ: ТРАНСФОРМАЦІЯ КАНАЛІВ КОМУНІКАЦІЇ ТА ПРЕДСТАВНИЦТВА

2025-11-10T16:56:09+02:00

Лобістська діяльність у сучасному світі посідає помітне місце у формуванні порядку денного й має значний вплив на прийняття рішень різного масштабу, включаючи такі, що мають довгострокові наслідки та наслідки стратегічного характеру. У науковому дискурсі останніх років серед як українських, так і закордонних дослідників глобальна система міжнародної дипломатії нечасто розглядається через призму впливу на неї лобістської діяльності. Цей контекст потребує вивчення з метою актуалізації й створення базису для подальших досліджень.Стаття пропонує комплексний розгляд стану міжнародного лобізму та його впливу на сучасну систему глобальних відносин. Праця пропонує широкий структурно-функціональний аналіз вивчення лобістської діяльності в контексті трансформації дипломатичних каналів комунікації та представництва інтересів.Перша структурна частина статті присвячена систематизації інструментів міжнародного лобізму у двох площинах: визначення ключових сфер міжнародних відносин і дипломатії, де лобістська активність є найбільш помітною й результативною; аналіз інструментального арсеналу сучасних лобістів з урахуванням актуального стану глобальної політичної архітектури, цифрових технологій і комунікаційних стратегій. Друга структурна частина включає вісім емпіричних прикладів, згрупованих у чотири тематичні блоки за критеріями типу акторів, форми впливу та політичного контексту. Така структура дає змогу виявити основні тенденції у сфері міжнародного лобізму, окреслити механізми його реалізації й оцінити вплив на процеси формування зовнішньої політики та міжнародних рішень.Комплексний характер дослідження забезпечує ґрунт для подальших наукових розвідок, поглибленого аналізу окремих аспектів лобістської діяльності й розроблення теоретико-практичних моделей регулювання й легітимації лобізму на міжнародному рівні.

ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛІЗМУ В ГРУЗІЇ: ОСОБЛИВОСТІ ТА ОСНОВНІ ПРОЯВИ

2025-11-10T16:56:13+02:00

Статтю присвячено дослідженню проблеми націоналізму в Грузії. Проаналізовано основні підходи радянської держави до національного питання. Націоналізм у пострадянських країнах досить складний феномен, оскільки навіть на сучасному етапі відчувається вплив «радянського минулого» та зовнішніх чинників на основні наративи правих партій та груп. У статті розглядається роль і значення ідеї формування «радянської людини» як наднаціональної ідентичності та її вплив на подальший розвиток національної ідеї на пострадянському просторі. Теоретичною основою дослідження стали доробки таких науковців, як Р. Брубейкер, який розглядав націоналізм у пострадянських суспільствах, зокрема в Грузії. У процесі дослідження акцент зроблено на ключових, переломних етапах становлення сучасного націоналізму. «Точкою відліку» визначено становлення незалежності Грузії та проаналізовано особливості й значення тогочасного націоналізму для формування незалежної держави. У статті розглянуто роль та позицію першого президента Грузії З. Гамсахурдії і конфлікти в країні після проголошення незалежності. Досліджено особливості націоналізму під час перебування при владі Е. Шеварнадзе. Політика наступного президента Грузії, М. Саакашвілі, чітко орієнтувалася на західні структури, а тому й на ліберально-демократичні цінності.На формування націоналістичних наративів впливав зовнішній чинник – країни Заходу та росія. Під час перебування при владі М. Саакашвілі відчувався вплив західних країн та ліберально-демократичних цінностей. Натомість після приходу до влади проросійської еліти націоналістична риторика в країні набула антизахідного забарвлення, у деяких випадках орієнтувалася на європейських консерваторів.

УКРАЇНСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТ: ФУНКЦІОНАЛЬНА СПРОМОЖНІСТЬ В УМОВАХ ВІЙНИ

2025-11-10T16:56:16+02:00

У статті проаналізовано політико-правову діяльність Верховної Ради України в період російсько-української війни, яка стала найпотужнішим викликом для всієї системи суспільних відносин і суттєво змінила Україну як державу та її громадянське суспільство. Доведено, що парламент України з перших днів агресії почав активну законотворчу діяльність, сформувавши необхідну законодавчу базу, що потребували суспільство й держава в умовах воєнного стану. Визначено основні напрями такої діяльності та її поетапні результати. У контексті порівняльного аналізу показано специфіку ухвалення рішень на різних напрямах діяльності парламенту. Серед них – євроінтеграційний, тобто ухвалення законів, пов’язаних із рішенням про надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС. Розкрито діяльність профільних комітетів у складний для українського парламентаризму період. Вони не тільки змогли адаптуватися до викликів воєнного стану, а й продовжують виконувати свої конституційні функції. Онлайн-засідання та підтримка міжнародних партнерів дала змогу комітетам, незважаючи на режимні обмеження, залучити широку зовнішню допомогу. Проаналізовано значну кількість заяв, звернень, закликів до іноземних держав та організацій. Доведено, що головним напрямом діяльності залишається дотримання вимог Конституції України, зокрема щодо збереження конституційного статусу парламенту, забезпечення системності та збалансованості законодавчого процесу, організаційно-процедурних вимог Регламенту ВРУ й посилення ролі парламентського контролю. Парламент, усвідомлюючи запит суспільства на гласність та прозорість, продовжує пошук шляхів більшого залучення медіа і громадськості до своєї роботи. Окреслено основні напрями щодо реформування парламенту та посилення його функціональної спроможності в повоєнний період.

МІСЦЕВА ВЛАДА Й МІЖНАРОДНІ АКТОРИ В СИСТЕМІ ЗАХИСТУ МІСТА: ДОСВІД ОДЕСИ

2025-11-10T16:56:17+02:00

У статті досліджується взаємодія місцевої влади Одеси з міжнародними акторами в умовах широкомасштабної війни, спричиненої збройною агресією Російської Федерації проти України. Актуальність дослідження зумовлена зростанням ролі місцевого рівня управління в забезпеченні стійкості міста в умовах надзвичайної безпекової ситуації. Метою роботи є аналіз інституційної поведінки органів місцевого самоврядування в Одесі як ініціаторів, координаторів і повноцінних партнерів міжнародних організацій у реалізації проєктів, спрямованих на захист критичної інфраструктури, гуманітарну підтримку населення, збереження культурної спадщини та розвиток управлінського потенціалу. У тексті визначено п’ять ключових напрямів міжнародної взаємодії: енергетична безпека (участь USAID ESP, UNDP, GIZ у відновленні пошкодженої інфраструктури під час масованих атак 2022–2025 рр.), гуманітарна сфера (діяльність WFP, UNHCR, UNICEF, ICRC, OCHA), підвищення інституційної спроможності муніципалітету, культурна спадщина (включення історичного центру Одеси до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО), а також міжмуніципальна співпраця з містами-партнерами. Теоретично обґрунтовано й емпірично проілюстровано три моделі взаємодії: Top-down (ініціатива від міжнародних структур), Bottom-up (ініціативи з боку місцевої влади) та Peer-to-peer (горизонтальні зв’язки з муніципалітетами інших країн). Обґрунтовано, що саме здатність місцевої влади швидко адаптувати зовнішні ресурси до локального контексту забезпечує ефективність міжнародної підтримки. У статті також порушено проблему парадипломатії та перетворення символічної підтримки в практичну співпрацю. Зроблено висновок, що інституційна автономія, управлінська резильєнтність і стратегічне партнерство є критично важливими чинниками стійкості Одеси в умовах війни.

РЕГІОНАЛЬНІ ПАРЛАМЕНТИ ДЕРЖАВ ЄС В УМОВАХ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ: ФОРМУВАННЯ, ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ, УЧАСТЬ У СИСТЕМІ МІЖПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ВЗАЄМОДІЇ

2025-11-10T16:56:20+02:00

У статті розглядається важлива роль регіонального парламентаризму в контексті міжпарламентської взаємодії Європейського Союзу, зокрема в межах Системи раннього попередження (далі – СРП). Зміст статті зосереджено на аналізі етапів розвитку регіоналізму в ЄС, починаючи з його значного ігнорування на етапі європейської інтеграції та поступового переходу до активнішої участі регіональних парламентів у процесах ухвалення рішень на рівні ЄС. Важливим чинником цього процесу є Лісабонський договір, який суттєво змінив роль регіональних парламентів, надаючи їм часткову участь у законодавчому процесі ЄС, зокрема в контексті дотримання принципу субсидіарності. Одним із ключових аспектів статті є розгляд принципу субсидіарності як основи для участі регіональних органів у перевірці законодавчих ініціатив ЄС, через механізм СРП. Важливу увагу приділено вивченню юридичних актів, що стали основою для розвитку регіонального парламентаризму, а також прикладів його реалізації в різних країнах ЄС, як-от Німеччина, Бельгія, Велика Британія, Італія та Іспанія. У статті детально розглянуті виборчі процедури, що визначають формування регіональних парламентів у різних країнах ЄС, що є важливим аспектом для розуміння їхньої участі в СРП. Зокрема, стаття аналізує, як політичні системи та рівень автономії регіонів у різних країнах впливають на їхню здатність брати участь у перевірці відповідності європейських законодавчих ініціатив принципу субсидіарності. Досліджуються варіанти участі регіональних парламентів у різних країнах, зокрема, коли їхня роль обмежена лише консультаціями через національні парламенти, а в інших випадках – їх участь може бути значною, як це спостерігається в Німеччині чи Австрії. Висновки статті свідчать про те, що, попри певні досягнення в інтеграції регіональних парламентів у процеси ЄС, їх вплив на законодавчий процес залишає бажати кращого в низці країн. Для забезпечення більшої ефективності СРП необхідно розширювати права регіональних органів влади, посилюючи їх участь у процесі ухвалення рішень ЄС, а також забезпечити більшу прозорість та доступ до ресурсів для більш активної роботи в межах цієї системи.

ЕТНОПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ ВІЙНИ, ЩО ТРИВАЄ

2025-11-10T16:56:21+02:00

Статтю присвячено дослідженню етнополітичних процесів, що розгортаються в Україні під впливом широкомасштабної російсько-української війни. Об’єктом дослідження обрано український соціум, який інтерпретується автором як складна, інтегрована етнополітична система, окремі елементи якої характеризуються різним ступенем мобілізації у справі обстоювання своїх колективних прав на збереження та прояв власної самобутності в площині соціальної (зокрема, політичної) взаємодії.Основою методології статті є поєднання примордіалістської та конструктивістської парадигм дослідження функціонування етнічних спільнот українського суспільства, які змушені адаптуватися до викликів та загроз широкомасштабного військово-політичного конфлікту. Синтетичний характер використаної методології дає змогу як з’ясувати власне популяційні трансформації, яких зазнають етнічні спільноти країни, так і виявити тактики та стратегії діяльності локальних, національних і зарубіжних еліт у їхньому «конструкторському» впливі на колективні ідентичності та моделі історичної пам’яті вказаних спільнот. Методика дослідження представлена аналізом емпіричного матеріалу (статистичні звіти офіційних інституцій, експертні оцінки) щодо впливу російсько-української війни на етнополітичну ситуацію в країні. Доведено, що широкомасштабний військово-політичний конфлікт, спричинений агресією Російської Федерації, викликав суттєві трансформації у внутрішньосистемних зв’язках між окремими складниками українського етнополітичного організму. Виявлено засоби проведення окупаційними структурами політики деконструкції української національної ідентичності на підконтрольних територіях. Надано характеристику технологіям, які застосовують як етноцидним та геноцидним. Здійснений критичний аналіз діяльності державних органів у сфері управління етнополітичними процесами. Результати дослідження підтвердили наявність фундаментальних загроз (внутрішньополітичного та зовнішньополітичного характеру) існуванню української етнополітичної системи.

КЛЮЧОВІ ЧИННИКИ КЛІМАТИЧНОЇ ПОЛІТИКИ Д. ТРАМПА І Д. БАЙДЕНА

2025-11-10T16:56:23+02:00

У статті розглядається трансформація кліматичної політики США в контексті політичної боротьби між Демократичною та Республіканською партіями на прикладі адміністрацій президентів Д. Трампа та Д. Байдена. Проаналізовано вплив партійної ідеології на підходи до подолання глобальних змін клімату, міжнародної співпраці, регулювання екологічної сфери та забезпечення національних інтересів.Показано, що період президентства Д. Трампа характеризувався зростанням кліматичного скептицизму, виходом США з Паризької кліматичної угоди, демонтажем екологічних регуляторних норм, дерегуляцією в енергетичному секторі та підтримкою викопнопаливної промисловості. Значну увагу приділено комунікативним стратегіям, що супроводжували кліматичну політику Трампа, зокрема використанню соціальних мереж і протидії з боку місцевих органів влади та муніципалітетів, які, попри позицію федеральної адміністрації, підтримували міжнародні кліматичні зобов’язання. Політика адміністрації Д. Байдена стала етапом повернення США до глобального кліматичного порядку денного, що передбачало відновлення участі в Паризькій угоді, створення інституційної основи для координації кліматичної політики, масштабні інвестиції у відновлювану енергетику, запуск низки міжнародних ініціатив, зокрема Глобальної метанової ініціативи. У дослідженні застосовано міждисциплінарний підхід із використанням дискурс-аналізу політичних рішень і комунікаційних стратегій. Зроблено висновок, що кліматична політика США залишається глибоко політизованою сферою, де зміна адміністрації здатна суттєво трансформувати не лише внутрішні пріоритети, а й вплив країни на глобальне кліматичне врядування.

РОСІЙСЬКІ НАРАТИВИ В БОЛГАРСЬКИХ ЗМІ ХХІ СТОЛІТТЯ

2025-11-11T08:28:28+02:00

Історичні медіаобрази створюють стабільні ментальні образи, які зберігаються навіть після політичних чи економічних змін, і для їх зміни потрібно щонайменше 10–20 років (так звана «інерція образу»). Одного разу створені уявлення про країни, як правило, самопідкріплюються в будь-яких медіа, а медіанаративи про іноземні країни зберігаються навіть тоді, коли дані їм суперечать. Оскільки всі російські наративи в болгарських ЗМІ мають спільне першоджерело – російську онлайн-платформу «Фонд стратегічної культури» (ФСК) – цю організацію варто ретельно вивчити та, якщо можливо, докласти зусиль для обмеження її впливу в Європі. Десятки текстів ФСК з оманливим і конспірологічним змістом поширено протягом останніх років. Тільки у 2023 році Factcheck.bg виявив понад 70 таких публікацій у «Поглед.инфо», понад 20 – у «Труд», сім – у «Блиц», три – у «Гласове», а також окремі тексти на інших сайтах, таких як «Епицентр», «Факти», «Актуально», «Новини247» та Inews.bg. Можна виділити кілька основних тенденцій.Основні теми охоплюють такі типові для російської пропаганди сфери, як пандемія та вакцини, війна в Україні, світова економіка й міжнародний порядок загалом. Багато болгарських ЗМІ продовжують наголошувати на історичній близькості й культурних зв’язках між Росією та Болгарією, особливо в контексті звільнення Болгарії від османського управління. У контексті європейської інтеграції Болгарії та її членства в НАТО деякі болгарські ЗМІ часто представляють Росію як геополітичного опонента, а дії Росії на міжнародній арені розглядаються крізь призму інтересів Великої Європи. Питання, пов’язані з енергетикою та залежністю Болгарії від російських поставок, також відображаються в ЗМІ, часто в контексті дискусій щодо диверсифікації джерел енергії.Деякі ЗМІ приділяють увагу соціальним і культурним аспектам російсько-болгарських відносин, таким як освіта, туризм і російськомовна діаспора в Болгарії. Проте варто зазначити, що в болгарському суспільстві існує широкий спектр думок щодо Росії, і це розмаїття також відображається в різних ЗМІ. Деякі видання й журналісти дотримуються проросійської орієнтації, інші ж займають більш критичну позицію, особливо останніми роками під впливом російської агресії в Україні після 2014 року.

МЕТАТЕОРЕТИЧНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ПІДТРИМКИ УКРАЇНИ

2025-11-11T08:28:51+02:00

У статті розглянуто метатеоретичний підхід як перспективну методологічну основу для аналізу зовнішньополітичної підтримки України з боку євроатлантичної спільноти в умовах російсько-української війни. Наголошено, що сучасна російсько-українська війна не може бути адекватно осмислена в межах лише однієї теоретичної парадигми. Відповідно, автор обґрунтовує доцільність застосування метатеоретичного підходу, який поєднує неореалізм, лібералізм і конструктивізм у межах комплементарного аналізу. Це дає змогу комплексно охопити безпекові, інституційні й ціннісні чинники євроатлантичної підтримки України. У зв’язку з цим обґрунтовано доцільність інтеграції окремих положень цих теорій у межах метатеоретичного, комплементарного й синтетичного підходів. Запропоновано застосування моделей трирівневого аналізу зовнішньої політики, концепції комплексної взаємозалежності й морально-оцінювального аналізу зовнішньої політики в контексті аналізу конкретних кейсів євроатлантичної підтримки України. Особливу увагу присвячено прикладам емпіричного застосування метатеоретичних рамок у роботах українських і зарубіжних дослідників, що дає змогу виявити їх практичну цінність для глибшого розуміння взаємозв’язку політичних рішень, ціннісної мотивації й інституційної солідарності. У статті також зазначено, що метатеоретичний підхід є ефективним інструментом дослідження складних міжнародних процесів, які відбуваються в умовах сучасної війни. Він дає змогу поєднати емпіричний аналіз із рефлексією над теоретичними основами, що робить дослідження релевантним як для науковців, так і для практиків зовнішньої політики. Стаття сприяє теоретичному осмисленню феномену комплексної допомоги Україні в протидії російській агресії й обґрунтуванню застосування інтегральних підходів до вивчення міжнародної взаємодії в умовах міжнародних конфліктів. Отримані результати можуть бути використані для подальших сценарних досліджень і розроблення рекомендацій для політиків, що формують зовнішню політику в подібних кризових ситуаціях.

СИМВОЛІЧНА АНЕКСІЯ: КОМЕМОРАЦІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ РОСІЙСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО ВПЛИВУ В КРИМУ

2025-11-11T08:29:19+02:00

У статті досліджено комеморацію як інструмент російського політичного впливу на окуповані території України на прикладі Криму. Для аналізу цього феномена застосовано міждисциплінарний підхід, що поєднує структуралістський конструктивізм, комунікативну теорію, синергетичну парадигму й поведінковий підхід. Установлено, що російська комеморативна політика в Криму після 2014 року системно спрямована на конструювання наративу про «історичну належність» півострова до росії та одночасну делегітимізацію української присутності й пам’яті. Аналіз конкретних практик, таких як масове перейменування топонімів, установлення пам’ятників, інституціоналізація свят, трансформація освітніх програм і символічного простору, демонструє, як комеморація інструменталізується для здійснення системної інтеграції Криму до російського політичного поля. Усі ці дії спрямовані на формування уявлення про «природність» окупації та створення додаткових аргументів для міжнародної легітимації агресії. Стаття обґрунтовує тезу, що комеморація функціонує як специфічний різновид політичної пропаганди, що діє одночасно на інституційному, культурному й поведінковому рівнях. Вона забезпечує довготривалі зміни в колективній пам’яті й ідентичності населення, конструює символічний капітал окупаційної влади, формує «спільноту пам’яті» через ритуалізовану комунікацію та має кумулятивний нелінійний ефект. Це дає змогу розглядати комеморацію як один із ключових складників гібридного контролю, що поєднує силові та несилові засоби панування над територією.У висновках підкреслено, що розуміння логіки й наслідків російських комеморативних практик є критично важливим для вироблення ефективних стратегій протидії на місцевому, національному та міжнародному рівнях. Потребують подальших досліджень питання впливу цих практик на різні групи населення, зокрема молодь і національні меншини, а також оцінювання ефективності альтернативних практик пам’яті, які може використовувати Україна для збереження власної ідентичності.

ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ КОНЦЕПТУ «СВОБОДА» У ВИМІРІ ФІЛОСОФІЇ

2025-11-10T16:56:39+02:00

У статті досліджуються політичні аспекти концепту «свобода» в умовах сучасного глобалізованого світу, що характеризується стрімким розвитком цифрових технологій, інформаційними війнами, гібридними конфліктами та загрозами масового стеження. Зазначено, що цифрові платформи, з одного боку, відкривають нові можливості для реалізації індивідуальної свободи, а з іншого – створюють ризики її обмеження через алгоритмічне управління, маніпуляцію свідомістю та втрату приватності. Окрему увагу приділено питанню колективної свободи в контексті глобальних криз – екологічної, епідеміологічної, воєнної – та викликів, пов’язаних із необхідністю балансування між безпекою і свободою. Автори стверджують, що традиційна ліберальна модель свободи, сформована в епоху Модерну, втрачає релевантність у сучасних умовах і потребує концептуального оновлення. На основі філософії діалогу пропонуються напрями переосмислення свободи як динамічного, реляційного та етико-політичного явища, що вимагає нових механізмів захисту в цифрову добу. Нині свобода постає як динамічна, контекстуальна цінність, яка потребує постійного балансування між правами та обов’язками, індивідуальними прагненнями та колективною відповідальністю. Особливо чітко це проявляється в умовах війни, як-от в Україні, яка водночас бореться за свою фізичну безпеку і за право залишатися демократичною державою, що гарантує свободу власним громадянам. У такому контексті свобода перестає бути лише філософським поняттям і набуває екзистенційного значення: вона стає питанням виживання, гідності, історичної тяглості. Тому свобода індивіда здатна існувати у спільноті вільних людей, які шукають можливість бути безпосередньо причетними один до одного.Поза політикою, як мистецтва жити разом, існування свободи видається доволі примарним.

ІНТЕГРАЦІЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПОЛІТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ: МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

2025-11-10T16:56:42+02:00

У період військової агресії російської федерації проти України та політичних криз у світі особливої ваги набуває проблема достовірності політичної інформації. Нестача перевірених джерел і надлишок суперечливих повідомлень створюють загрозу формування помилкових висновків. Це може спотворювати суспільні настрої, впливати на еліти та ускладнювати ухвалення рішень. У цифрову добу дослідники політики стикаються з величезними потоками даних, які важко систематизувати та аналізувати. Часто інформація надходить у викривленому вигляді під впливом ідеологічних чи пропагандистських чинників, що унеможливлює адекватну оцінку подій.У статті обґрунтовано потребу вдосконалити політичне прогнозування як інструмент науки та практики. Політична наука має не лише пояснювати процеси, а й формувати прогнози, що базуються на доказах і наукових методах, а не лише на експертних судженнях. Автори підкреслюють важливість інтеграції новітніх технологій у процес політичного аналізу. Ідеться насамперед про використання великих даних, алгоритмів машинного навчання, аналіз відкритих джерел, а також систем моніторингу суспільно-політичних процесів. Застосування цих інструментів здатне підвищити точність прогнозів і знизити рівень невизначеності в умовах динамічних змін.У роботі доводиться, що комплексне поєднання класичних методів політичної науки та сучасних технологічних рішень створює передумови для отримання об’єктивних результатів. Такий підхід дає змогу мінімізувати ризики помилкових висновків, які можуть значно впливати на державну політику та безпеку. Стаття акцентує на потребі системного розвитку політичного прогнозування, яке здатне адаптуватися до нових викликів глобалізованого й кризового середовища.

МЕНТАЛЬНА ВІЙНА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ

2025-11-10T16:56:45+02:00

У статті представлено ґрунтовний аналіз трансформації сучасного воєнного проти- стояння під впливом концепції мережецентричної війни та еволюції форм інфор- маційного впливу. Автор цілком обґрунтовано доводить, що ключовим способом невоєнного домінування в умовах гібридної війни є інформаційне протиборство, яке поєднує як технології формування віртуальної реальності, так й інструменти масово- го психологічного впливу. Увага автора зосереджена на ментальній війні – новітній формі конфлікту, що спрямована не лише на руйнування матеріального потенціалу противника, а й насамперед на вразливість свідомості та психіки суспільства, його волі до спротиву. Ця теза набуває особливої ваги у світлі широкомасштабної збройної агресії рф, у межах якої інтенсивність та масштабність інформаційно-психологіч- ного тиску стали безпрецедентними. Автор переконливо демонструє, що боротьба за ментальність не є вторинним або побічним явищем, а навпаки – центральним складником сучасної війни, у якій вирішується доля національної ідентичності, морального духу, стабільності військово-політичного управління. Особливістю статті є те, що вона базується як на теоретичному аналізі, так і на систематизації підхо- дів російських військових експертів, які відкрито декларують концепцію «окупації свідомості» як стратегічну мету війни нового типу. Стаття містить чітку структуру, логічний виклад, глибину аналізу та міждисциплінарну широту. Автор не лише уза- гальнює вже наявні підходи до розуміння ментальної війни, а й формулює її власну концепцію як складника загальної теорії війни, визначаючи ключові закономірності, методологічні основи та принципи реалізації. Дослідження буде корисним як для фахівців у сфері політичної науки, інформаційної безпеки, так і для розробників стратегій національної стійкості. Отже, представлений науковий текст є актуаль- ним, концептуально значущим і методологічно вивіреним дослідженням, що робить вагомий внесок у вітчизняну науку про війну та безпеку.

МЕТАФІЗИКА МІСТА В КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ «ВИПРАВЛЕННЯ ІМЕН»

2025-11-10T16:56:48+02:00

У контексті сучасних світ-системних змін у глобалізованому світі актуальною стає проблема співвідношення культурноціннісних та політичних вимірів світової динаміки, що відбивається на локальному рівні, зокрема, у різних поглядах на стратегії сталого розвитку окремих українських міст. Актуальності цій проблемі додає поява на геополітичній «шахівниці» нових глобальних лідерів (зокрема, Китаю), що мають великий як політичний потенціал, так і культурно-історичний досвід, У статті крізь призму неокантіанської методології «цінності не є, вони значать» розглянуто західні філософсько-етичні концепції стосовно співвідношення етики і політики, суспільного та особистого блага, філософська концепція «виправлення імен», що належала філософу, чиї ідеї впливали на політичну практику, зокрема, модернізації Китаю наприкінці ХХ століття. У деонтологічній площині зроблено висновок, що політичні рішення мають бути ефективними, а не моральними, але мають зважати на моральну реакцію суспільства на відповідні рішення. Важливим деонтологічним правилом у цьому контексті має бути правило, сформульоване автором аналогічно до етичної максими даосизму «вей-у-вей» («діяння-не-діяння», «невтручання»): утримуватись від втручання політики в культурні традиції, оскільки останні пов’язані з особистісною сферою сенсотворення, і наслідки такого втручання можуть бути непередбачуваними. Свою думку автор намагався проілюструвати деякими прикладами із сучасного культурного досвіду Одеси.

СВІТ-СИСТЕМА І КОНТРСИСТЕМА: ІСТОРІЯ ПРОТИСТОЯННЯ

2025-11-10T16:56:55+02:00

Основні положення статті зводяться до констатації того, що капіталістична світ-система виникла на початку XVI століття. Своєю чергою, контрсистема почала формуватися на початку XIX століття після Французької революції, але остаточно оформилася як цілісна ідеологія з появою марксизму в середині XIX століття. Марксизм став основою для створення антисистемних політичних структур, як-от Перший і Другий Інтернаціонали. Проте світ-система змогла асимілювати «опозиційну» європейську соціал-демократію. Відповіддю на це стала радикалізація контрсистемної свідомості та контрсистемних дій. Перший реальний прорив контрсистеми на світову арену відбувся в Російській імперії з появою більшовизму, який розпочав повне руйнування старого світопорядку за допомогою «диктатури пролетаріату» та «світової революції». Після Жовтневої революції 1917 року зі світ-системи випала значна частина території планети. Дещо пізніше, у першій третині XX століття, крім марксистської доктринальної (більшовицької) контрсистеми, з’явилися «ситуативні» (квазідоктринальні) контрсистеми: італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм та японський мілітаризм. Вони прагнули не до повного руйнування світ-системи, а до її переформатування «під себе». Сталінська доктрина «будівництва соціалізму в одній окремій країні» була хитрістю; реальною стратегією була підготовка до світової війни як інструменту знищення старої світ-системи та створення нової. Свою чергу, світ- система почала маневрувати, нацьковуючи ситуативні контрсистеми на доктринальну. Згодом вона об’єдналася з доктринальною контрсистемою для розгрому ситуативних. Після Другої світової війни встановився нестійкий світопорядок, заснований на протистоянні капіталістичної світ-системи та соціалістичної контрсистеми. Саме це стало сенсом світової «холодної війни», яка завершилася в 1991 році частковим обвалом соціалістичної контрсистеми (розпад СРСР). Однак автор стверджує, що боротьба між двома системами не закінчилася в 1990-х роках. Центр активності контрсистеми змістився ще східніше. Китай став новим «гегемоном» реанімованої контрсистеми.Керівництво КПК не відмовилося від марксистської доктрини побудови соціалізму (з китайською специфікою). Воно зберегло модель тотального домінування компартії та ідею глобального «революційного» месіанства. Сучасна КПК проаналізувала помилки СРСР і Мао, модернізувала доктрину революційного перетворення світу, використовуючи більш завуальовані, але рішучі підходи (наприклад, доктрину «спільноти єдиної долі» замість «світової революції»). Світ-система (американоцентрична) також модернізується, мілітаризується та «авторитаризується», відходячи від класичних ліберальних принципів. Вони ведуть виснажливий поєдинок, використовуючи різні засоби, і результат цієї боротьби неясний.

АСИМЕТРІЯ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИХ СОЮЗІВ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ

2025-11-10T16:56:56+02:00

У статті фокус уваги зосереджений на асиметрії військово-політичних альянсів у другій половині ХІХ ст., відносини в яких формувалися відповідно до стратегічних цілей і перспектив як сильніших, так і слабкіших держав. Друга половина XIX ст. ознаменувала новий етап у розвитку військово-політичних альянсів, зумовлених політичною та військовою динамікою того часу. Асиметричні відносини в модерний період в альянсах визначені різними факторами, включаючи політичну, військову, економічну й технологічну нерівність між державами та регіонами. Військово-політичні блоки характеризувалися різними рівнями військового потенціалу, політичного впливу та стратегічних інтересів, що часто призводило до напруженості й реконфігурації. Дисбаланс сил, властивий цим альянсам, згодом відіграє значну роль у підготовці до Першої світової війни, оскільки різні країни намагалися використати свої асиметричні відносини, щоб або зберегти, або порушити баланс сил у Європі.У Троїстому союзі Німеччина була домінуючою силою та мала непропорційний вплив на Австро-Угорщину й Італію. Цей військово-політичний блок не був позбавлений внутрішніх розбіжностей, і тому єдність, загальна згуртованість альянсу була слабкою. Франко-російський альянс, попри економічну та військову асиметрію, був більш збалансованим, ніж Троїстий союз. Фінансова й військова підтримка Франції Росії певною мірою послабила асиметрію, але нестійкість у відносинах між країнами, внутрішня нестабільність Росії завжди залишилася потенційною загрозою для ефективності альянсу. З’ясовано, що асиметричний характер обох альянсів є очевидний з огляду на їхні потенціали. Асиметричні альянси, що характеризуються нерівними взаємними зобов’язаннями, динамікою влади й стратегічними інтересами між державами-членами, відіграли вирішальну роль у формуванні геополітичного ландшафту напередодні Першої світової війни.

ПОСЕРЕДНИЦТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ДИПЛОМАТИЧНОЇ СЛУЖБИ КАТАРУ: ЕФЕКТИВНЕ ВПРОВАДЖЕННЯ В ЙОГО СУЧАСНІЙ ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ

2025-11-10T16:56:58+02:00

Метою дослідження є оцінка ефективності впровадження інструментів посередництва в дипломатичній службі Катару при реалізації її зовнішньої політики. Актуальність статті зумовлена стислим розкриттям цієї теми в наукових колах та академічній літературі. Незважаючи на те що роль Катару на міжнародній арені та діяльність його дипломатичної служби неодноразово ставали предметом загального аналізу, концепція активного посередництва цієї держави в глобальних та регіональних конфліктах ще не досліджена до кінця. У сучасних умовах глобальної нестабільності, конфліктів та численних викликів у міжнародних відносинах зростає потреба в посередницьких місіях, які можуть сприяти мирному врегулюванню спорів, розвитку дипломатичних та торговельних відносин, а також забезпеченню стабільності в стратегічно важливих регіонах. Катар, одна з найбільш економічно розвинених країн Близького Сходу, є важливим посередником у міжнародних справах, що має особливу актуальність для України в контексті поточних геополітичних викликів. Незважаючи на свою невелику територію та обмежені військові ресурси, Катар активно розвиває дипломатичні відносини та зміцнює міжнародний авторитет через роль мирного посередника, готового допомогти вирішити конфлікти в різних регіонах. Дослідження на тему «Посередництво як інструмент дипломатичної служби Катару: ефективне впровадження в сучасній зовнішній політиці» охоплює період з кінця ХХ століття до наших днів, з акцентом на розвитку зовнішньополітичної стратегії Катару, його ролі в міжнародних конфліктах та дипломатичних ініціативах. Хронологічно дослідження охоплює етапи становлення Катару як важливого гравця на Близькому Сході, зокрема початок 1990-х років, коли країна вперше оголосила про свою активну роль у миротворчих процесах, та період після 2000-х років, коли Катар став одним з головних посередників у регіональних та глобальних конфліктах. У самій роботі реалізовано кілька основних методів дослідження, включно з аналізом подій, тематичними дослідженнями, історичними та функціональними методами.

ГУМАНІТАРНА ДИПЛОМАТІЯ КУВЕЙТУ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

2025-11-10T16:57:02+02:00

У статті розглядається досвід гуманітарної дипломатії Кувейту в контексті його співпраці з міжнародними організаціями та виокремлюються релевантні аспекти для подальшого розвитку кувейтсько-українських відносин у сфері гуманітарної дипломатії. Методологія дослідження базується на структурно-функціональному аналізі, кейс-стаді та методі синтезу. Проведено аналіз суб’єктів гуманітарної дипломатії Кувейту (Кувейтський фонд арабського економічного розвитку, Міністерство з питань авкафів та ісламу, Дім Закят, Міжнародна ісламська благодійна організація, Червоний півмісяць) та схарактеризовано кейси співпраці Кувейту з міжнародними організаціями та Україною за напрямом гуманітарної дипломатії.Зроблено одну з перших в українському політологічному дискурсі спробу узагальнити висновки з практики гуманітарної дипломатії Кувейту, актуальні для українських зовнішньополітичних інтересів – залучення більших обсягів гуманітарної допомоги та синтез успішних іміджевих дипломатичних практик для нейтралізації геополітичних загроз. З’ясовано, що гуманітарна дипломатія Кувейту налічує понад 50-річну історію розвитку та глибоко вкорінена в його зовнішню політику як фактор зміцнення позитивного іміджу, репутаційної і прямої безпеки емірату. У багатосторонньому форматі гуманітарна дипломатія Кувейту реалізується насамперед через такі агенції ООН, як OCHA, WFP, UNICEF, UNHCR, співпраця з якими здійснюється, зокрема, через Офіс координатора системи ООН у Кувейті. Географія гуманітарної дипломатії Кувейту представлена більшістю регіонів світу, хоча левову частку реципієнтів кувейтської допомоги становлять арабські країни. Аналіз українсько-кувейтських відносин у галузі гуманітарної дипломатії засвідчив сталу, тривалу взаємовигідну співпрацю з перспективами поглиблення. У дослідженні також наводяться конкретні кроки щодо розкриття нереалізованого потенціалу українсько-кувейтської гуманітарної співпраці.

РОСІЙСЬКА ЯДЕРНА ДИПЛОМАТІЯ У ВІЙНІ ПРОТИ УКРАЇНИ: ВИПРОБУВАННЯ ПРАКТИКОЮ

2025-11-10T16:57:08+02:00

Рано-вранці 24 лютого 2022 року жорстокий напад Росії на Україну супроводжувався публічним телевізійним виступом президента В. Путіна, який рішуче застеріг Захід від втручання у «спеціальну воєнну операцію» Росії проти України. Чіткий натяк на можливість застосування ядерної зброї визначив усю військову кампанію Москви проти України. Відтоді «ядерний козир» з’являвся в російській офіційній та медійній риториці майже щомісяця, пропонуючи нову «червону лінію», яку Москва проводила для Заходу. Все, від нещодавно анексованих територій до поставок зброї Україні, оголошувалося Москвою як casus belli та навіть як можливість ядерної війни. Однак перший рік війни Росії проти України показав чіткі обмеження російської стратегії ядерного стримування. Багато спершу намальованих російських «червоних ліній» виявилися хибними, а їх поступове зміщення Заходом та Україною не спричинило подальшої ескалації. Навпаки, помноження ядерних сигналів призвело до зменшення довіри та, зрештою, до зниження граничної корисності російських ядерних загроз. Загалом, можна спостерігати поступове виснаження ядерної могутності як одну з рис, закладених у російську стратегію стримування. Останнє, своєю чергою, накладає певні обмеження на корисність ядерного стримування як універсально- го політичного інструменту. Тож гіпотеза дослідження полягає в тому, що ядерне стримування не можна розглядати як універсальну політичну стратегію, яка дає змогу державам максимізувати свої зовнішньополітичні цілі. Ця стаття має на меті визначити особливості російської ядерної дипломатії у війні Росії проти України в її декларативному та практичному зрізі. Ураховуючи комплексний характер поставленої мети, автори застосовують три основні методологічні підходи: порівняльний аналіз поведінці Росії та США крізь призму їхніх стратегій стримування, контент-аналіз промов російських та американських посадовців і теорія стримування. Вивчаючи особливості російської стратегії стримування та ескалації, у статті розглядаються етапи застосування Кремлем стримування та примусу щодо України, США та західних держав, визначається їх ефективність та чинники, які впливають на динаміку появ загроз щодо застосування ядерної зброї з боку Росії. У висновках констатується, що у війні проти України ефективність російського стримування для гарантування «червоних ліній» є обмеженою, а головним інструментом впливу та примусу є загроза ядерної ескалації.

ВОСЬМА СТРАТЕГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ НАТО 2022 РОКУ: АНАЛІЗ, ПОРІВНЯННЯ, ОГЛЯД ЧИННИКІВ

2025-11-10T16:57:10+02:00

У статті проведено комплексний аналіз еволюції стратегічних концепцій НАТО, починаючи з 1949 року, з особливою увагою до Восьмої стратегічної концепції, ухваленої у 2022 році. Досліджено історичні передумови, змістові акценти та безпекові виклики, що лягли в основу кожної з попередніх семи концепцій Альянсу, та проведено їх порівняння з останньою редакцією. Новизна дослідження полягає в поєднанні ретроспективного аналізу з поточним політичним контекстом, що охоплює зростання загроз з боку російської федерації, Китайської Народної Республіки, тероризму, кібератак і технологічної гонки. У роботі розглянуто вплив аналітичних центрів (think tanks), зокрема звітів «NATO 2030: United for a New Era» та «Peace research perspectives on NATO 2030», на формування нової концепції. Проаналізовано підходи цих звітів – консервативний і скептичний – до питань оборони, стримування, діалогу та формування пріоритетів безпеки. Показано, що ухвалена у 2022 році концепція відображає перевагу консервативного підходу, що ґрунтується на необхідності посилення військової компоненти, особливо на східному фланзі НАТО, та зміцнення ядерного стримування. Досліджено, як нова стратегія стала відповіддю на нову геополітичну реальність, сформовану повномасштабним вторгненням рф в Україну. Висвітлено, як трансформувалися риторика та стратегічна логіка Альянсу в постбіполярний період, зокрема в аспектах співпраці, відкритості до нових членів і переосмислення ролі США в євроатлантичній безпеці. Проаналізовано ключові документи НАТО, декларації самітів, звіти незалежних експертних груп, а також матеріали провідних міжнародних медіа. Оцінено відповідність нової стратегії реаліям сучасного світу, простежено спадковість цінностей Альянсу та доведено циклічність повернення до доктрини стримування в умовах ескалації загроз, що підтверджує зміцнення ролі НАТО як головного інструменту колективної безпеки на євроатлантичному просторі.

АМЕРИКАНСЬКА ВЕЛИКА СТРАТЕГІЯ В ПРОЦЕСІ ЗМІН: ВПЛИВ НА РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКУ ВІЙНУ

2025-11-17T15:03:06+02:00

Ця стаття досліджує зміни у великій стратегії США, викликані системними трансформаціями міжнародної політики. З одного боку, глобальний баланс сил за останні роки змінився, що спричинило зміни у структурі міжнародної системи. З іншого боку, сучасний світовий порядок зазнає ерозії. Свого часу побудований навколо західних інститутів, режимів і норм, він стикається з дедалі більшим ревізіонізмом, тоді як Захід, здається, вже не в змозі його підтримувати.Ці процеси разом створюють абсолютно нове стратегічне середовище для міжнародних акторів, зокрема для США. Відповідно до неореалізму та інших структурних теорій, успіх держави у зовнішній політиці та сфері безпеки визначається її здатністю правильно оцінювати системні параметри міжнародної політики. Таким чином, розуміння цих параметрів має не лише академічне, але й політичне значення.Нинішня адміністрація США пропонує конкретну стратегічну відповідь на зміну міжнародного середовища, яка зосереджується на протидії Китаю, скороченні зовнішніх зобов’язань США та «відновленні величі Америки». Така стратегія потребує детального аналізу, оскільки вона впливатиме на всю структуру міжнародної безпеки. Крім того, вона матиме безпосередній вплив на російсько-українську війну, яка багато в чому є важливим орієнтиром у перебудові світового порядку.Виникають три запитання. Перше стосується глобальних трансформацій у міжнародній системі, що допомагають зрозуміти, чому змінюється велика стратегія США.Друге стосується того, як саме вона змінюється та які нові елементи можна ідентифікувати в американському підході до міжнародної політики. І третє запитання стосується того, як ці зміни впливають на російсько-українську війну. Ці питання розглядаються через використання теорії гегемоністської стабільності для оцінки занепаду гегемонії та її наслідків; застосування теорії переходу влади до сучасних міжнародних політичних і безпекових процесів; а також опору на загальний неореалістичний підхід у аналізі зовнішньої політики та варіантів безпеки держав.